«Надійний, активний, мудрий»

Війна триває. Щодня — сумні новини про загиблих бійців. Хоч як би нам хотілося, а повернути їх неможливо. Натомість треба робити все, що в наших силах, щоб зменшити кількість смертей, — допомагати волонтерам, медикам, перераховувати кошти на тепловізори, купувати ліки тощо. А загиблим Героям — віддавати шану та пам’ятати їх. А ще — допомагати їхнім родинам та ніколи не забувати, що вони були, жили, раділи, а потім  загинули на цій війні. Зокрема, і за нас з вами.

«День» продовжує публікувати історії Героїв. Сьогодні — це історія про 38-річного бійця добровольчого батальйону «Донбас» Вадима Антонова, який загинув під Іловайськом. Історія 32-річного Андрія Реути, який загинув під Вуглегорськом наприкінці січня. Історія мінометника Олександра Бойка, який прикривав «кіборгів» і загинув від артилерії бойовиків. Та історія Олександра Захарчука, який пройшов Майдан, був волонтером, а на початку грудня загинув на Луганщині... Вічна пам’ять...

Він пройшов Майдан, був активістом обласного осередку «Народної самооборони», волонтером, який не раз супроводжував на схід гуманітарну допомогу. Сидіти вдома перед телевізором і співпереживати Олександр Захарчук не міг, не той характер мав. Якось, повернувшись з Донбасу, він сказав дружині, що більше не може спостерігати за тим, що відбувається, — йде в «Айдар» добровольцем. Вона  просила його не йти, подумати про дітей і старих батьків. Але пішов, пішов і не повернувся... Тіло вінничанина, бійця добровольчого батальйону «Айдар» знайшли 2 грудня 2014 року в обгорілій автівці поблизу містечка Сніжного, що на Луганщині. Машина потрапила під потужний обстріл «Градами». Після експертизи ДНК (лише за два місяці) тіло героя доправили до Вінниці. Поховали «айдарівця» на Алеї слави.

«Особисто з Олександром не була знайома, але працюю разом з його дружиною у професійно-технічному училищі №4, — розповідає Лариса. — Знаю, що вона не пускала його на війну, ніби відчувала. Коли Сашко сказав, що більше не може сидіти вдома, що поїде до хлопців на передову, вона усіма правдами і неправдами вмовила-таки його зостатися,  але лише на день. Автобус, на якому хлопці вирушили в дорогу без нього, поламався поблизу Гайсина, на межі нашої і Черкаської областей. Дізнавшись про це, Захарчук навіть пожартував, мовляв, машина без нього не хоче їхати. А тому, хоч би що казала йому дружина, він поїде на війну, бо доля цього хоче».

Олександр Захарчук наздогнав своїх товаришів за Гайсином. Він був щасливий від того, що тепер зможе захищати Україну не в тилу, а на передовій.

«Сашко був справжнім мужиком, на якого можна було покластися в будь-яку хвилину дня чи ночі, — згадує друг загиблого Андрій Книжник. — Достатньо було зателефонувати і сказати: «Сашко, треба!» І він завжди був напоготові: «Немає проблем, Михалич». Надійний, активний, невибагливий. Пішовши добровольцем, він навіть не подбав, не подумав про те, що треба стати на облік у військкоматі, бо для нього це не було головним. Допомогти своїй державі у лиху годину — Сашко вважав за щастя».

Останні слова про загиблого сказав і голова Вінницької обласної державної адміністрації Анатолій Олійник. Це був чи не єдиний раз, коли очільник регіону попросив слова на церемонії прощання. «Вінниччина прощається із 64-м своїм героєм. Ніхто з нас ще рік тому не міг уявити, що наше покоління мусить пройти через війну. Війну з тим ворогом, якого донедавна вважали братом, — зауважив Анатолій Олійник. — У перші дні моєї роботи в адміністрації я познайомився з Олександром Захарчуком — активістом «Народної самооборони». Він запам’ятався, без перебільшення, своєю мудрістю, виваженістю та усмішкою. Працювати з такими людьми було в задоволення».

У загиблого вінницького героя залишилися дружина, дві доньки, улюблена онучка і батьки. Світла і вічна пам’ять.

Олеся ШУТКЕВИЧ