I знову ПІСУАР
Навіщо більшовики спочатку створили, а потім розігнали 1918 року Донецько-Криворізьку радянську республіку
Немає нічого нового під Місяцем: у Харкові, Луганську та Донецьку поряд із гаслами про приєднання до Росії лунають заклики до відновлення Донецько-Криворізької республіки. Мовляв, ця держава свого часу склалася історично, «всі ми є її спадкоємцями», тому й треба боротися за неї проти «путчистів у Києві», проти «недобитих бандерівців».
Склалася історично? Наче й так, але не зовсім так. Точніше, зовсім не так. Бо ж шлях історії звивистий і непростий. Часом на ньому виникають ті чи інші глухі кути, а часом — розгортаються трагіфарси. Особливо тоді, коли керувати тим чи тим народом беруться політики, для яких цей народ — лише розмінна монета в досягненні якихось грандіозних геополітичних цілей. Скажімо, світової пролетарської революції, химерним чином поєднаної із всесвітньо-історичною місією «великої Росії». Так сталося і з проектом Донецько-Криворізької радянської республіки (ДКР)...
Його безпосередніми творцями були провінційні діячі партії російських більшовиків, яким ЦК на чолі з Леніним і Троцьким наказав погратися у «самостійність», а потім, одержавши усе можливе, розігнав «уряд» цієї «республіки», ще й засудивши його за «нерозуміння пролетарської справи». Міф про ДКР, найшвидше, давно б уже помер природною смертю, якби його в останню чверть століття не почали посилено роздмухувати — і не лише у Донецьку чи Харкові, а й — передусім — у Москві, ще в останні роки СРСР, коли дехто там намагався відірвати бодай частину території від України.
Отож — спершу кілька фактів. 20 листопада 1917 року Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом проголосила утворення Української Народної Республіки в межах дев’яти українських губерній, у тому числі й Харківщини, Катеринославщини та Херсонщини. У відповідь пленум обласного комітету контрольованих більшовиками рад (які демонстративно звали себе совєтами, не визнаючи нічого українського) Донецького та Криворізького басейнів у Харкові заявив про необхідність створення на території Донбасу та Кривбасу особливої адміністративно-самоврядної області у складі Російської федерації. 25 грудня у захопленому російською більшовицькою армією Харкові було проголошено «паралельну» УНР як автономну частину радянської Росії. А через півтора місяця, 9 лютого 1918 року, теж у Харкові ІV з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів Донецького та Криворізького басейнів проголосив Донецько-Криворізьку радянську республіку як автономію у складі більшовицької Росії. З’їзд заявив, що до складу республіки входять Донбас, Сумщина, Запоріжжя, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина з Кривим Рогом та Єлисаветградом (нині — Кіровоград) і частина Області Війська Донського з Таганрогом. Майже вся територія нової республіки на момент її проголошення перебувала у складі «більшовицької» УНР, а Харків, який був столицею цієї квазідержави, став одночасно і столицею Донецько-Криворізької республіки. Уряд Донецько-Криворізької республіки складався на початку з восьми народних комісарів на чолі з Артемом (псевдонім Федора Сергеєва), який водночас був і членом уряду «правильної» УНР.
Скажете, абсурд? Території двох «республік», створених тією ж самою партією, накладаються одна на одну, вони мають одну столицю, та ще й в обох урядах фігурує та ж сама персона? Ні. Жодного абсурду тут не було, а був цинічний розрахунок. Справа в тім, що більшовики, створивши у Харкові «паралельний уряд» УНР, спробували було відправити на мирні переговори у Бресті делегацію, яка претендувала на представництво від УНР. У протоколі пленарного засідання переговорів від 30 січня 1918 року зафіксовано, що нарком закордонних справ Росії Лев Троцький спершу інформує про прибуття двох «правильних» представників УНР (один із котрих зветься Шахрай, а другий — Медвєдєв), а потім, ведучи мову про боротьбу більшовиків із Центральною Радою, наголошує: «Питання про те, яка з двох українських організацій буде мати остаточне і безсумнівне право говорити від імені Української Народної Республіки, вирішиться практичним результатом боротьби цих організацій». Але Німеччина та Австро-Угорщина не повелися на цю демагогію, знаючи, що за харківським «урядом» стоять російські більшовицькі загони. І тільки тоді було створено ДКР — «буферну» квазідержаву, на яку не мала поширювалася дія міжнародних угод, підписаних законним урядом УНР. Але німецькі та австрійські війська, які рушили за запрошенням уряду УНР визволяти країну від більшовиків, не зважили на існування цієї «держави». 18 березня більшовицький уряд Росії заявив протест із приводу того, що німецьке військо начебто вийшло за межі України, вступивши на територію ДКР. Цей протест було проігноровано, і тоді більшовики негайно дали задній хід: 15 березня у Петрограді ЦК Російської компартії постановив розглядати Донецький басейн як частину України, на виконання цього рішення 19 березня на ІІ всеукраїнському з’їзді рад у Катеринославі було ухвалено рішення про входження ДКР до складу України на правах автономії. Потім «уряд» ДКР утік на Дон і там саморозпустився, але спроби його відновити здійснювалися кілька разів, — «полум’яних інтернаціоналістів», готових кермувати чим завгодно і де завгодно, серед більшовиків завжди вистачало. Нарешті, 17 лютого 1919 року Рада оборони радянської Росії ухвалила рішення про формальну ліквідацію Донецько-Криворізької радянської республіки, яка на той час давно вже не існувала.
А тепер — про головне. До 400 вагонів цукру щодня відправляла влада ДКР до Москви і Петрограду впродовж нетривалого існування цієї квазідержави. А скільки вугілля, металу, зерна... Власне, колоніальний визиск української землі та української людності був однією з головних цілей утворення ДКР. Задля досягнення цієї мети влада ДКР, на відміну від центральної влади більшовицької Росії, не займалася тотальною націоналізацією промисловості й співпрацювала з «буржуями»: для неї капіталісти-неукраїнці (а такими в силу історичних обставин були майже всі місцеві промисловці та латифундисти) були куди ближчими, ніж більшовики-українці. Красномовні факти засвідчують, що влада ця була окупаційною: адже на Харківщині та Катеринославщині у 1917 році більшовики зазнали поразки на виборах до Всеросійських установчих зборів (а Катеринославщина взагалі дала на цих виборах більшість представникам українських партій — соціал-демократів і соціалістів-революціонерів). Що ж стосується «російського характеру» цих територій, то, скажімо, 1897 року Харківська губернія мала за переписом переважання україномовного населення в усіх повітах (аж до 97% у Валківському і 95% у Лебединському), і в самому Харкові також. У Катеринославській губернії того ж року україномовні українці становили абсолютну більшість в усіх повітах, окрім Маріупольського (46%); другим за чисельністю етносом там були греки (19%). Ясна річ, станом на 1917 рік процеси русифікації, запроваджені імперською державою, зайшли далі, ніж 1897 року, а на додачу на Донбас приїхала певна кількість заробітчан із центральної Росії (серед яких був, скажімо, і молодий слюсар Микита Хрущов). Але все ж територія ДКР залишалася етнічно українською, і лише в деяких повітах і містах українці становили не абсолютну, а відносну більшість. Натомість серед урядовців ДКР за весь час її існування зустрічаємо тільки одне українське прізвище — Семен Васильченко — з двох десятків... А глава цього уряду Артем (Сергєєв) і ціла низка інших наркомів узагалі народилися поза межами України, й остання була для них територією, яку не шкода безмірно визискувати заради тріумфу російської революції.
І ще одна вагома деталь: резолюцію про створення ДКР виніс самочинний з’їзд кількох десятків рад; голосували більшовики, до яких приєдналися два «незалежних» депутати, — інші партійні депутації пішли геть на знак протесту проти підкріпленої багнетами більшовицької сваволі...
Отаких «гідних» попередників мають сучасні адепти ДКР і «південно-східної автономії». До речі: як і в 1918 році, під цими гаслами об’єдналися новітні проросійські більшовики (на мітингу буяли прапори Компартії України, Прогресивно-соціалістичної партії, громадської організації «Боротьба») та антиукраїнські проімперські сили (це засвідчили російські триколори, чорно-жовто-білі імперські стяги і прапори, що імітують георгіївські стрічки). Такий-от симбіоз під знаком ненависті до України та демократії задля того, щоб відірвати від нашої країни її природні території в інтересах російського імперіалізму. А народні маси для цієї публіки — знову розмінна монета...
