Чим небезпечні «залишки комуністів»
1 травня – день сонця, поступового прощання з лагідною весною, відпочинку і сезонного загострення «червоних настроїв».
Щось є в цьому поєднанні тривалих вихідних, відьмових шабашів на Лисій горі і першотравневих мітингів, які збирають паноптикум якщо не куплених, то точно проданих персонажів.
Не дивлячись на всі побоювання провокацій під час сакрального для комуністів 1 травня, в Києві нічого надзвичайного не трапилось. Ну хіба що не враховувати облитого Петра Симоненка, який з регулярністю ходить на допити в СБУ, кисломолочними продуктами. Якщо глянути на Симоненка, як на проросійський актив в Україні, то стає зрозумілим, що товариш Петро має всі шанси опинитись непотрібним нікому. Хіба що в якості свідка і учасника судового процесу на предмет зради Батьківщини. Навіть згідно з нашим гуманним законодавством Симоненко заробив не один рік виправно-трудових. Якщо б його судили за сталінською «58-ю», то товаришу Симоненку повертатись з Австрії, де його якось бачили в панамці, було б не варто.
Особисто для мене на мітингу, який відбувся серед пагорбів Музею Слави в Києві, стала певним відкриттям одна бабуся комуністка, яка під час моєї «проповіді» в стані ворога, дізнавшись, що я з Луганська, майже обняла мене і почала питати: «розкажіть нам правду!». Бабця визнала, що дивиться якійсь «канал Шуфрича», який розповідає, що українські військові на Донбасі мародерствують і воюють зі своїм народом. На жаль таких бабць, які здатні глянути в себе і ставити питання перш-за-все самій собі, дуже і дуже мало. Це уламки кинутих і тричі перепроданих рабів, що заплутались в переконаннях, вождях, гаслах і зрештою навіть в своїй пам’яті і правді. А жити хочеться. І хочеться вірити, сподіватись.
Спостерігаючи за забороненим мітингом з пагорбу, який був схожий на блідо-червоний плювок з радянським танком Т-64, я налічив близько п’ятисот осіб вже давно знайомого мені по Луганську контингенту. Пожирателі цинічних лозунгів на кшталт «наш курс – труд, народовластие, социализм», давно вже перетворились в мавзолейну труху і людей з ознаками старчого розладу свідомості. Дійсно, прагнення до «світлого майбутнього комунізму» натякає на розлад звичок і потягів – психіатричну категорію. А саме обличчя Симоненка, судячи з усього, навіть у бабць-комуністок викликає нездорові рефлекси.
Враховуючи те, що люд комуністи звезли не тільки з Києва, але й з областей, можна сказати, що для Петра Симоненка настали нелегкі часи. Мало того, що після жовтневих виборів до парламенту, він перетворився з лідера політичного руху в дрібного провокатора, так ще й потенційний електорат його явно перетнув межу віку і залишків адекватності. Та щось мені підказує, що не варто зверхньо ставитись до цих реліктів епохи вічного очікування світлого майбутнього. Мене турбують не ці бабці з ненависними і в той же час розгубленими очами. Мене навіть не турбує дідусь з російським акцентом, який доказує мені, що «проект Україна» не має майбутнього –фраза, яку я чую не в перше і яка пояснює чому у нас така біда – ми мислимо хибними категоріями. Мене турбує молодь, що прийшла «поглядеть». Ця молодь задається практичним питанням своєї ролі в дні завтрашньому. І так само по їхнім очам я бачу тривожну тінь розгубленості.
Від метро «Арсенальна» і до Музею Слави кількість правоохоронців та фрагментарних груп молодиків в масках значно перевищувало кількість учасників самого першотравневого мітингу. Сам парк взагалі був схожий на виставку собак однієї породи. З вівчарками навіть стали фотографуватись перехожі. Коли ж міліція почала затримувати молодих провокаторів (згодом їх відпустили), то одна з бабць без всілякої символіки, але явно співчуваюча ідеям «мира во всём мире», зітхнула – «ой, хоч би хлопчиків не побили». Скажу відверто – після бабці, яка мене прохала «розповісти правду», ця друга бабуся стала «контрольним» пострілом. І от я думаю – а може з нею просто ніхто не розмовляв? Можливо промосковська «п’ята колона», на кшталт авантюрного лідера КПУ, просто підібрала таких бабусь примітивними гаслами і обіцянками, використала і в черговий раз викинула на узбіччя.
Повертаючись з мітингу, я зустрів луганчанку, однокурсницю (відкрию «секрет» - луганчан в Києві я випадково зустрічаю майже щодня). Вона – росіянка, полишила Луганськ не з меркантильних причин, а з адекватним поясненням – «среди этих идиотов жить не могу». Під ідіотами вона розуміла мерзоту, яка окупувала Луганськ з георгіївськими стрічками і сумішшю православ’я, комунізму і царизму в голові. Як бачимо, питання проросійськості стоїть зовсім не в площині національності. Це питання мислення і свідомості. В цьому плані тема комуністів, назвемо це так, містить не зовсім комуністичні, а точніше соціалістичні, моменти. Це ширма. Ширма за якою ховається московська інтервенція. Поки буде попит на цю біомасу «сталіноленіних», Путін буде спонсорувати комуністів в Україні. І соціалізм, праця, рівність всіх перед всіма тут зовсім не до чого. Ті хто ще страждають на комуністичний синдром насправді марять не про комунізм, а про Московське Царство. Зрозуміло, що ген «совка», який перетворив людину на інфантильну недорозвинуту особистість (неважливо якого віку), ще сильно спрацьовує. «Получка» і «достать» - ще дуже вживлені в певний прошарок людей, і вони легко «клюють» на гачок поверхневих комуністичних гасел. Але за цими гаслами імперативи імперії – Росія чи Радянський Союз, на чолі з царем-генсеком-президентом Путіними.
Якось мені згадалась одна палка розмова з російським шовіністом, який розповідав, як Росія підкорить Донбас. Тоді я йому відповів – а що ви будете робити із «совковим» електоратом, який голосує за комуністів? «Ні! Такого і ворогу не побажаєш!». В Росії комуністи давно стали іграшкою для пустунів. В Україні, не дивлячись, що їхній вік спливає, потенційно ще може бути використаний. І найстрашніше те, що це явище – комуністична ідеологія – мімікрує, адаптується, набирає нових властивостей. І воно тривале, адже за ним зовсім не ідеї «мажора», якби його тепер назвали, Маркса, а конкретні розробки російський спецслужб, що слугують імперським цілям.
Валентин ТОРБА; фото Артема СЛІПАЧУКА, "День"
