Продовження ізоляціоністського бенкету
У Путіна залишається дедалі менше часу для виходу з майже безвихідного становища
В кінці червня знову з’явилися застереження, що бойовики на Донбасі почнуть наступ. Цього разу на Луганщині. Так писали напередодні 1 потім 9 травня. Все обмежилося наскоком у Мар’їнці й повним фіаско планувальників та виконавців цієї провокації.
Хоча Європа зайнята грецькою кризою, становище Росії від цього анітрохи не поліпшилося. Були певні надії, що санкції якщо не скасують, то, принаймні, послаблять, але вони не виправдалися. Мало того, фінансові проблеми наростають. Плани розвороту на схід теж вельми далекі від втілення. Шантаж Європи, що газ будуть продавати Китаю, нікого особливо не налякав, навпаки, всі стали свідками явного небажання Пекіна хоча б чимось допомогти Москві.
Взагалі газова авантюра під назвою «Продамо газ Китаю» унаочнює рівень опрацювання питань і прорахунку можливих наслідків у московських коридорах влади.
За розрахунками Оксфордського інституту енергетичних досліджень та китайської корпорації CNPC, 2020 року Китаю буде потрібно закупити за кордоном 170 млрд куб. м газу. Близько 80 млрд надійде трубами із Центральної Азії, ще 12 млрд — трубопроводом із М’янми і майже 82 млрд куб. м — в зрідженому вигляді, танкерами-газовозами. Ці три джерела з надлишком покривають потреби КНР в імпортному газі. Виходить, що ринок повністю насичений, і місця для інших постачальників немає.
У своєму останньому прогнозі експерти компанії ВР показали, що в період з 2020 до 2035 року Китай практично не буде збільшувати закупівлі трубопровідного газу за кордоном. Виявляється, російські газопроводи «Сила Сибири» і тим паче «Алтай» китайцям взагалі не потрібні. В умовах перенасиченості ринку вони погодяться одержувати ними російський газ за нижчою ціною в порівнянні з вартістю з інших джерел.
Тисяча кубометрів зрідженого газу на азійському ринку продається приблизно по $ 260 за тисячу куб. м, і з масованим виходом на ринок нових постачальників з Австралії, США та Канади в період з 2016 до 2020 року очікується затовареність, яка дозволить покупцям диктувати комерційні умови.
Китайці, яким «Газпром» запропонував брати участь у фінансуванні «Силы Сибири», відкинули цю пропозицію. Зроблена у травні 2014 заява російської сторони про те, що КНР нібито надасть проекту $ 20-25 млрд під майбутні постачання газу, виявилася цілковитим блефом. Пекін гроші давати категорично відмовився. Хочете будувати — будуйте. В якості своєрідної розради китайські представники на переговорах у Москві заявили, що можуть дозволити «Газпрому» профінансувати будівництво газотранспортної інфраструктури на території Китаю. Протяжність газопроводу «Алтай» — близько 6700 км, з яких 2700 км мають пройти Росією, решта — територією Китаю. «Сила Сибири» проектується на протяжність 2200 км від Якутії до Благовєщенська на кордоні з Китаєм і більше 3000 км територією Китаю до промислових регіонів.
Комерційна вигода від цих проектів не проглядається, залишається пропагандистська й політична. Перша швидко видихнулася, про другу й говорити не доводиться. Які повороти, якщо Європа залишається головним покупцем російського газу й поступово диверсифікує джерела енергоресурсів.
Друга неприємність від китайського сусіда вже суто фінансова. Формально Піднебесна до санкцій проти Росії не приєдналася, проте китайські банки та фінансові організації ні в якому вигляді грошей російським компаніям не дають. Ні коротких, ні тим паче довгих кредитів. Хочете купувати — платіть одразу.
Хід Петербурзького економічного форуму чітко показав відсутність у Москви будь-яких перспектив впливати на Захід.
Ще одна засідка, в яку потрапив Кремль, пов’язана з рішенням про виплату $ 50 млрд у справі ЮКОСу. Можна заявляти скільки завгодно, що «рішення суду не визнаємо й платити не будемо», однак позивачі вже подали позови до виконавчих служб США, Німеччини, Нідерландів та Великої Британії. Справа, особливо в останньому випадку, не швидка, але й хатинки в центрі Лондона в кишені не винесеш. Та й продати вже не вийде, оскільки все поставлено на облік. Там із цим строго. Враховуючи розміри російської власності у Великій Британії, по дуже багатьох це вдарить, і досить болісно. Такі речі не пробачають.
Москві нічого не залишалося робити, як стримати пиху й обмежити анонсовані антисанкції переважно в царині внутрішньої пропаганди. І цілком очевидно чому.
Якщо послухати російські федеральні канали, то бідна Європа втратила через санкції € 100 млрд. Дійсно, зовнішньоторговельний обіг Росії та ЄС за січень-квітень 2015-го порівняно з аналогічним періодом минулого року зменшився майже на $ 50 млрд. Спад становить 37, 5%.
Якщо вважати цю різницю збитком Європи, то в річному обчисленні дійсно набіжить близько € 100 млрд. Але ж торгівля «впала» не тільки з Європою. З дружнім Китаєм за той самий проміжок часу вона зменшилася з $ 29,2 млрд до $ 20,6 млрд (на 29,6%). З братською Білоруссю обвалилася на 37,9% — з $ 12,1 млрд до $ 7,5 млрд.
Це відбулося насамперед тому, що головні російські експортні товари — нафта, газ і нафтопродукти — різко подешевшали. Покупці тепер сплачують за них набагато менше, і, відповідно, російський товарообіг у грошовому обчисленні скоротився. Для Європи це не збитки, а однозначна вигода.
До санкцій ввезення до Росії продуктів харчування з далекого зарубіжжя (більш ніж наполовину — з ЄС) коштувало близько
$ 35 млрд. Повністю імпорт не перекрито, але для простоти розрахунку вважатимемо, що $ 15-20 млрд у річному обчисленні й справді втрачаються європейською економікою. Навіть якби справа йшла саме так, експорт з Євросоюзу до інших країн ($ 2,3 трлн) впав би десь на 0,8%.
Не куплену Росією їжу ніхто викидати не став. Частково її з’їли самі європейці, з похвалою думаючи про Кремль, який збив на неї ціни. А частково реалізували на інших ринках. Як заявила представник глави європейської дипломатії Майя Косьянчич, «Експортери ЄС після російських санкцій знайшли альтернативні ринки, їхній агроекспорт до третіх країн виріс на 5%». Не дивно, що європейці не помічають фатальності своїх бід від російських антисанкцій.
Якщо погіршення економічних відносин нічого не дає, Кремль вирішив використовувати активізацію терористів Ісламської держави (ІД). Пробною кулею підключитися до боротьби Заходу з ІД і на цій основі поліпшити своє становище в українській кризі був дзвінок Путіна Обамі. У відповідь він почув вимогу вивести російські війська з Донбасу й припинити допомогу сепаратистам. І тут нічого не вийшло.
Залишається тільки одне. Посилити військовий тиск на Україну й тим самим показати Заходу, що його санкції призводять до подальшої ескалації конфлікту. Звідси нескінченні обстріли й навмисне порушення Мінського протоколу. Путін із задоволенням би пішов із Донбасу, якщо Київ погодиться на особливий статус регіону та збереження російських маріонеток там при владі. І вимагає від Заходу змусити Київ на це погодитися. В українській та західних столицях таку пропозицію відхиляють. У відповідь — посилення напруженості на лінії зіткнення.
За кремлівською логікою, черговий наступ на Донбасі якраз і необхідний для підтвердження своєї позиції. Москві дуже важливо вибудувати лінійну залежність, коли наслідком санкцій буде ескалація. Однак Путіну та його оточенню фатально не щастить.
По-перше. Наступ сепаратистів разом із російськими військами очікується. Заскочити українську армію зненацька навряд чи вийде. Якщо немає раптовості, то бої набудуть затяжного характеру, що не вписується в російські плани.
По-друге, що випливає з попереднього. Широкомасштабні бої з українською армією призведуть до великих втрат. Донбасівських сепаратистів Кремлю не шкода, ось зі своїми кадровим військовиками велика проблема. На великі втрати серед них Путін піти не може. Локальні ж бої типу Мар’їнки мало що дають у дипломатичному та пропагандистському сенсі.
По-третє. Вірменський майдан розпочався, як і всі інші, дуже не вчасно. На разі події не набули антиросійського характеру, але вельми популярне на проспекті Баграмяна гасло «Ми, вірмени, — господарі нашої країни» у своєму зародку несе антиросійське навантаження. Поки що воно в латентній формі, але в Москві чудово розуміють, як можуть розвиватися події.
Навіть часткові поступки з боку вірменської влади призводять до більшої твердості й радикалізації протестувальників. Розширення географії протестів на північ і захід Вірменії показує всю крихкість мирного характеру протестів. Як казав Михайло Жванецький, «Один невірний рух ...» і мирний протест перетвориться на Майдан. У будь-якому разі, мітингувальники припинили співати й танцювати.
Москва має враховувати можливість несприятливого розвитку подій у Вірменії, і це серйозно обмежує її можливості на Донбасі.
У ситуації, що утворилася, ймовірність ескалації на сході України стала значно меншою за 50%. Проте вона залишається, бо гарячих голів у Кремлі й навколо нього вистачає. Тож пильність втрачати не можна.
До обрання нового американського президента політика Вашингтона щодо України навряд чи зміниться. США зосередяться на посиленні обороноздатності своїх союзників у НАТО. З приходом до Білого дому нового президента становище може швидко змінитися в гірший для Москви бік. Ось чому часу у Путіна для пошуку виходу залишається не так вже й багато.
На разі ж ізоляціоністський бенкет триває.
