Сучасні «приватизатори перемоги»
або Про підсумки Другої світової війни
70-річний ювілей закінчення Другої світової війни значно більше політизований, ніж аналогічні ювілеї, присвячені 100-річчю подій Першої світової війни. Здавалося б, різниця між історичними подіями — всього 30 років. 70 років — теж термін дуже солідний. Тому немає нічого дивного в тому, що не лише всі ювілеї Першої світової війни зараз абсолютно в усіх країнах світу перетворилися на суто меморіальні заходи, а й у переважній більшості держав світу ювілеї Другої світової війни перетворилися на точно такі ж меморіальні, а не актуально політичні події.
Виняток тут один, точніше два. Це — путінська Росія й лукашенківська Білорусія. До них примикають також прибічники «Русского мира» на території пострадянських держав, що становлять там російську «п’яту колону» й намагаються зробити День перемоги над Німеччиною головним святом у своїх країнах. Для цих людей святкування Дня перемоги знаменує собою твердження й пропаганду або радянських цінностей, або ідей «Русского мира». У Росії й Білорусії свято Перемоги у Великій Вітчизняній війні досі залишається не лише найголовнішим святом, а й найважливішим елементом політичної пропаганди й легітимізації чинних політичних режимів, прямо скажемо, майже тоталітарних.
Невипадково на окупованих Росією українських територіях День перемоги 9 травня знову став головним святом, і святкується він у цілком радянській манері. Для виправдання настільки пильної уваги до заполітизовування історії та ювілейних торжеств, пов’язаних з Другою світовою війною, використовується традиційний набір аргументів. Усе ще живі ветерани війни, які своєю героїчною боротьбою захистили Радянський Союз (а отже, й усі пострадянські держави) і весь світ від держав-агресорів — нацистської Німеччини, фашистської Італії та мілітаристської Японії. А отже, ми маємо піклуватися про ветеранів, пишатися їхнім подвигом і святкувати День Перемоги 9 травня як пам’ять про найголовнішу подію в Росії та Білорусії.
Але сьогодні вороги на чолі з американською гегемонією намагаються відняти нашу Велику Перемогу, тому ворогам і їхнім союзникам — прозахідній «п’ятій колоні» треба давати гідну й нещадну відсіч, не давати фальсифікувати історію Другої світової й применшувати радянський внесок у перемогу і ще міцніше об’єднатися довкола беззмінних національних лідерів. У досвіді Великої Вітчизняної війни й Путін, і Лукашенко черпають методи для збереження й зміцнення своєї влади — тут і мобілізаційна економіка, і вороже оточення, тут і опора на власні сили, і ксенофобія, і уподібнення опонентів «фашистам», і заклики тугіше затягнути паски, і вихваляння власних збройних сил, нібито найсильніших у світі (щодо армії Білорусії подібне твердження виглядає прямим кепкуванням).
Зараз Росія протистоїть Заходу у зв’язку зі своєю агресією проти України, захватом Криму й низки районів Донбасу. І це протистояння, так само, як і агресія проти України, ведеться в контексті досвіду Другої світової війни. Для створення образу ворога кремлівські пропагандисти незмінно називають українців «фашистами» й «бандерівцями», а боротьбу бойовиків-сепаратистів «ДНР» і «ЛНР» уподібнюють боротьбі Червоної армії проти нацистської Німеччини й УПА в роки Великій Вітчизняній війні. Це відбивається й у плакатах, символіці, нагородах, гаслах, у повторенні форм радянської пропаганди 1941—1945 років, аж до горезвісного «параду полонених» у Донецьку. А також у майже буквальному копіюванні стратегії й тактики Червоної армії у Великій Вітчизняній війні. Тактика ця, власне, зводилася до завалення ворога трупами й, на щастя для української армії, повністю повторилася у війні на Донбасі. Але цього разу трупів не вистачило. Росія — це все-таки не СРСР. І ресурсів менше, зокрема й людських, і, що ще важливіше, люди вже не ті. Розбещені «суспільством споживання», «згубним» впливом Заходу, гаслом «Збагачуйтеся!» і т.п. Їх набагато складніше змусити вмирати за якісь ідеали й гасла, чи то за створення Новоросії, чи за торжество «Русского мира» або відтворення «Союзу непорушного республік вільних». Тому коли десятки тисяч російських добровольців і солдатів російської армії загинули в неоголошеній війні на південному сході України, наплив охочих повторити їхні подвиги помітно зменшився. Завалити трупами Україну не вийшло. Зокрема й тому, що війна офіційно не оголошувалася і направити в Україну в наказовому порядку основну частину російської армії не є можливим.
Узагалі, вирішальний радянський внесок у перемогу у Другій світовій війні у Росії досі заведено вимірювати кількістю життів, покладених на вівтар Великої Перемоги. Щоправда, при цьому радянські втрати все одно примудряються занижувати — 27 млн загиблих замість реальних 40—41 млн. Проте Путін та інші російські політики щиро пишаються, що СРСР втратив людей більше за будь-яку іншу країну у Другій світовій війні, а Росія — більше, ніж будь-яка інша союзна республіка. Від подібної «національної гордості великоросів» цивілізований світ бере острах. Там великі втрати під час війни, особливо збройних сил, негайно стають предметом розслідування з боку командування, судових органів і парламенту.
При цьому якнайскоріше прагнуть покарати конкретних винних і виявити причини, що викликали великі втрати, а потім якнайскоріше їх по можливості усунути, щоб не допускати невиправданих втрат. Те саме відбувається і в мирний час. І на Заході нікому й на думку не спаде пишатися власними великими втратами.
У СРСР же, а потім у Росії великі втрати були предметом гордості передусім як доказ готовності воювати до останньої людини. Так само залякували й продовжують залякувати потенційних жертв радянської й російської агресії. Мовляв, ми свого часу двадцять мільйонів не змигнувши оком поклали. І якщо знадобиться, повторимо, скільки треба буде солдат у землю покладемо, але вас завоюємо. І якщо на Америку, Китай, Німеччину або Японію загрози такого роду не справляють великого враження, то на Литву, Латвію, Естонію, Україну, Польщу й інші невеликі країни Східної Європи такого роду риторика дуже діяла.
Тут слід іще сказати, що ще нечисленні тоталітарні режими (китайський, північнокорейський, кубинський, в’єтнамський і деякі інші), що збереглися в світі, теж святкують ювілей Перемоги у Другій світовій війні. Але ні в одній із цих країн ні День перемоги над Німеччиною, ні День перемоги над Японією ніколи не був і не є головним святом. У Китаї, наприклад, 3 вересня збираються дуже пишно відзначати 70-річчя перемоги над Японією. Це свято дуже добре вписується в нинішнє протистояння з Японією через низку спірних островів. Крім того, в Пекіні сподіваються затьмарити за масштабом параду й кількістю лідерів іноземних держав, що приїхали на ювілейні торжества, травневі торжества в Москві з нагоди ювілею перемоги над Німеччиною. Добре, що проти Піднебесної ніякі санкції не діють. Китай розраховує таким чином ще раз заявити про себе як справжню світову державу. І у зв’язку з цим китайськими пропагандистами й політиками використовується теза про нібито вирішальний внесок китайської армії та народу в перемогу над Японією. Але призначена вона швидше для зовнішнього вживання, щоб у китайських дипломатів з’явилося більше аргументів вимагати гідного «місця під сонцем» і обгрунтовувати територіальні претензії до сусідів.
Теза ж про вирішальний китайський внесок у перемогу над Японією у світі серйозно не сприймається. Ті, хто цікавиться історією Другої світової війни на Тихому океані, чудово знають, що Китай усі роки війни залишався другорядним театром воєнних дій, будучи, у свою чергу, частиною Тихоокеанського театру, другорядного по відношенню до Європейського театру. Японці у боротьбі з китайською армією, як націоналістичною, так і комуністичною, не зазнавали великих втрат, і Китай не зіграв ніякої ролі у рішенні японського уряду про беззастережну капітуляцію. Тут головний вплив мали знищення японської авіації й флоту американцями, два атомні бомбардування Японських островів, а також оголошення Радянським Союзом війни Японії, що позбавило Токіо надій на радянське посередництво у справі пом’якшення умов капітуляції.
І ще важливіше те, що в протистоянні Китаю з Японією в роки Другої світової війни головну роль грала гоміньданівська армія Чан Кайші, підтримана західними союзниками, тоді як комуністична армія Мао Цзедуна звела зіткнення з японцями до мінімуму, вважаючи за краще накопичувати сили для майбутньої громадянської війни з гоміньданівцями. Тому для комуністичного Китаю свято Перемоги над Японією у Другій світовій війні ніколи не стане головним святом країни. Поки комуністи залишаються при владі у Піднебесній, головним святом там залишиться, не рахуючи, звісно, місцевого Нового року, день утворення КНР 1 жовтня 1949 року, що ознаменував собою перемогу комуністів у багаторічний громадянській війні. Тому події, пов’язані з Другою світовою війною, не виходять у пропаганді на перший план, хоча й прийнято популяризувати подвиги бійців комуністичних 4-ї й 8-ї армій у боротьбі з японцями та гоміньданівцями.
Якщо ж дуже загально підбивати підсумки Другої світової війни, то можна зауважити, що головним її підсумком стало знищення тоталітарних держав у Німеччині й Італії. Проте третя тоталітарна держава, що брала участь у війні, — сталінський Радянський Союз, не лише уціліла, а й значно посилилася, опинившись у таборі переможців. Унаслідок цього СРСР удалося розширити сферу свого панування на Східну Європу й Східну Азію та клонувати тоталітарні режими в державах цих регіонів. В одному випадку, з Китаєм це багато в чому була «піррова перемога». Китай, уперше за багато років об’єднаний комуністами в єдину державу, зміцнів і перетворився на потужного геополітичного суперника СРСР. Невипадково Сталін мав великі сумніви у зв’язку з перемогою Мао Цзедуна й намагався спровокувати ситуацію двох Китаїв з кордоном по Хуанхе, але зазнав невдачі.
А у Східній Європі підсумком війни стала зміна нацистської окупації радянською комуністичною. Радянський режим отримав додаткові ресурси в результаті перемоги у Другій світовій війні, як суто матеріальні, так і, що ще важливіше, моральні, людські, й зміг протриматися ще більш як чотири десятиліття. А це відповідним чином віддалило звільнення України й інших радянських республік, для яких перемога над Німеччиною і Японією зовсім не завжди й не для всіх була святом.
