Літературний продукт з кодом 46
Бойкот російських снікерсів і «кір пластініних» став звичною справою. Принаймні для багатьох, хто більш-менш розуміє, з яких джерел насичується економіка сусідньої країни.
Тому цілком логічно й закономірно, що українці закликають ігнорувати російські продукти в магазинах, оминати російські піцерії і оновлювати гардероб сорочками, не маркованими штрих-кодом «46». У порівнянні з масштабами поставок газу та нафти це вважають дрібничками. Проте, коли мова йде про мільйони і мільярди, це немало. Особливо коли на ці гроші потім купують зброю, «гради» та інші «іграшки», які потім «хазяйнують» в Україні і вирішують, хто з мирних жителів і наших військових заслуговує на життя, а кого вони можуть його позбавити. Ба навіть так (патетично й умовно): зранку жінка йде до найближчого від будинку магазину, купує чай «Greenfield», кілька йогуртів «Чудо», крем «Чистая линия», колготки «Incity», а ввечері на Сході вбивають її сина. Кулею, яку вона сама оплатила зранку в супермаркеті.
Звісно, ми не знаємо, як саме розподіляються кошти, які Росія заробляє в Україні. Можливо, їх використають мирно і правильно: на ремонт дитячого садка у Воронежі, оновлення сантехніки в Калузькій лікарні або на оздоровлення дітей у санаторіях. Гіпотетично вони можуть залишитися в кабінетах чиновників і поїхати відпочивати разом із дітьми депутатів у Монако. Але, зважаючи на те, скільки мільйонів щодня витрачає російський уряд на ведення війни на Сході, є висока імовірність того, що українські гроші повертаються в Україну кулями.
Тому ідеї бойкоту російських товарів все більше набувають розголосу в українському суспільстві. Товари сусідньої держави маркуються в супермаркетах і яскравим триколором попереджають свого покупця про те, на що підуть кошти з його гаманця. І більшість людей не хочуть відчувати свій, хоч і опосередкований, внесок у допомогу агресору.
Та раптом бойкот російських товарів вийшов за межі споживчих потреб і поширився на святе – літературу. Тобто те, що «має бути поза політичних і економічних ігор». У спільноті українських митців, зокрема тих, які активно підтримували бойкот і розклеювали бойкотівські наліпки на зупинках, виникла дискусія. Дехто кричав з усієї сили (аби почув кожен користувач ФБ), що:
- не можна спекулювати на таких речах, як художнє слово;
- демократичні держави не повинні вводити цензуру на російських авторів;
- яке право має купка активістів забороняти читати класику: Тургєнєва, Тютчева, Пастернака;
- так мало залишилося видавців і сучасних російський авторів, які підтримують Україну попри тиск і пропаганду. А Україна, замість того, щоб цінувати їхню підтримку і об’єднуватися у боротьбі проти путінського імперіалізму, забороняє їм продавати книги на Форумі видавців у Львові;
- такими діями українці «розпалюють мовну ворожнечу». Бо ж російські видавництва друкують книги російською, а, відповідно, Форум «не хоче бачити російськомовні видання».
Ця патетика є невиправданою та спекулятивною, оскільки не заснована на реальних фактах. У дійсності ж картина не така кольорова. Організатори категорично заявили: «На форумі НЕ буде обливання російських книжок червоною фарбою, їх спалювання, бійок та інших провокацій, влаштованих спеціально навченими людьми, які заявляли про такі наміри». Нудьга. Ніяких веселощів.
Російських видавництв на Форумі теж не буде. Що ж до російських книг, якими торгуватимуть українські компанії, то вони маркуватимуться спеціальними наліпками, що вказуватимуть на їхнє походження. І відвідувачі Форуму матимуть можливість самостійно обирати: купувати російську книжкову продукцію чи ні.
Мова також не постраждає. Ба більше – запланована серйозна програма заходів популяризації українських російськомовних письменників. Тож розпалювання «мовної проблеми» на Форумі є штучним.
Полеміка навколо бойкоту розростається. І борці за «нецензуроване» (хоча де тут цензура?) мистецтво забувають, що книга є не тільки «джерелом просвіти» і «ліхтарем знань», але й просто товаром, який має свою ціну. Книги у твердій обкладинці дорожчі, у м’якій – дешевші. Ексклюзивні видання, які вийшли у малому накладі, коштують більше, а ті, що надруковані на поганому папері, – доступніші за «глянцеві». Кожна книга, хоч її наповнення і може бути «безцінним», у сучасному світі має свою вартість. Відповідно, у контексті бойкоту книги розглядаються на тому ж рівні, що і продукти харчування, оскільки відсоток з їхнього продажу йде до бюджету «сусіда». А звідти – на потреби тієї держави. Зважаючи на «актуальні потреби» путінської Росії, значних фінансових вкладів вимагає терористична діяльність на Сході України. Тож гроші повертаються до України. Такий собі колообіг грошей у природі. Повертаються, на жаль, не йогуртами і не томами Толстого, а збитими пасажирськими літаками і підірваними багатоповерхівками.
Звісно, не варто тішити себе ілюзіями, що бойкот змінить ситуацію повністю. Російські військові і терористи не підуть геть, щойно ми відмовимося від купівлі товарів «46» у супермаркетах навпроти дому чи на книжкових ярмарках.
Але вони куплять менше куль. На одну, дві, десять. Одна куля – це одне життя. Десять куль – це десять наших військових. І ще – скалічені долі їхніх родин.
А здавалося, що просто книжка.
