Місто, не схоже на свою назву. Кіровоград
Я мала небагато часу – тиждень, і видавництво запропонувало мені сім міст для нових презентацій «Абрикосів Донбасу». Моя знайома бібліотекарка назвала це турне «подорожжю довкола світу». І щось у тому є, якщо думати про світ, що лежить на Дніпрі та на його лівому березі.
Про особливості кожного з міст хочу розповісти у серії колонок для газети «День».
Із Краматорська та Слов’янська прямую до Кіровограда.
- Вы из Западной Украины? У вас такой язык, - питає мене дівчина із пухнастим волоссям і розумним голосом, яка підсіла в Дніпрі.
- Ні, з Луганська.
- Правда? – радісно вигукує вона.
А потім:
- Я понимаю — Донецк. А Луганск? Почему это произошло с Луганской областью? Там же нет шахт.
- Як нема? Шахти, заводи, шахти, заводи. — не втомлююсь повторювати я.
- Вы переворачиваете мое представление. — говорить вона після кожної тези про довоєнний стан речей.
- У слові Луганськ не відчуваєш того звуку машин, що у слові Донбас. Але це місто не лише про луки та степи, а й про шахти.
Перевернувши «представление» виходжу в нічному Кіровограді. І хто зрозуміє мою радість? Тут плюс шістнадцять і скоро, мабуть, піде дощ. Серед чистих речей в мене лишилися лише теплі та болоньєва куртка, яку й одягаю в нічне місто. Утім, в темряві не виходить нічого роздивитися. Я вдивляюся в заледве освітлені вулиці (економія!) і не розумію, що там є. Ми їдемо — я не розумію.
Коли настає ранок, помічаю довкола себе зовсім не Кіровоград. Ну, тобто зовсім не те, що уявляється, коли чуєш цю назву. А уявляється індустріальне радянське місто, а ще — той страшний 34-й рік, коли його так назвали, коли вже і допитували, і засилали, і розстрілювали. І настільки ця практика була поширеною, що потребувала створення окремого управління виправно-трудових таборів і трудових поселень, і його таки створили того ж року. Натомість у вікно машини спостерігаю маленьке, чистеньке, зелене і низькоповерхове місто, яке саме до кінця не розуміє, як йому називатися, адже стільки вже разів його переназивали. Спершу з Єлисавету воно перетворилося на Єлисаветград, а коли прийшла радянська влада — на Зінов’євськ. Як тільки комуністичного патрона міста Зіновєва заарештували, а Кіров перетворився на мертвого героя, а значить героя надійного, який не зверне з «правильної дороги», місто нарекли Кіровоградом. І вже за незалежності були спроби його перейменувати, але все чогось не вистачало — то волі людей на референдумі, то волі влади.
- Про що ваше місто? – питаю я в кіровоградців.
- Про театр — відповідає одна дівчина, очевидно маючи на увазі перший український професійний театральний колектив, що був створений тут наприкінці ХІХ ст. (Тобілевичі, Занковецька і компанія).
- А як ви хочете називатися?
- Єлисаветградом. Це ж історична назва, – відповідає друга дівчина.
Хтось мені говорить про Злотопіль, а комусь до вподоби як назва міста — Тобілевичі. І якщо провести опитування, мабуть, кожен скаже, що він живе у геть іншому місті, з іншою назвою, і комусь воно буде про уран, який тут видобувають (Ураноград, кажете?), а комусь про театр і мистецтво, а ще комусь про погане залізничне сполучення. Таке воно місто, що не схоже на свою назву. І це місто не треба перетворювати новою назвою, йому треба згадати ту, яка точніше говорить про його якості. Просто треба згадати.
