Позаду крутий поворот
«24.07—30.07.2015»
З чого ви б почали розповідь про себе — не суху автобіографію під час влаштування на роботу, а автобіографічний роман або повість? З першого моменту, який пам’ятаєте самі? З розповідей рідних і близьких про ваше дитинство? З моменту народження? Гм... Момент зачаття делікатно упустимо, хіба що мою колонку читає Вуді Аллен... Зі знайомства ваших батьків? Бабусь і дідусів? З бабусь ваших дідусів, а то й ще раніше? Ось, бачите, як складно вибрати точку відліку. А з народами й державами, думаєте, легше?
З чого, наприклад, починати історію України, якою її знаємо ми? З Майдану? З 1991 року? З 1917—1918 років? З 1648 року? З Володимира/Олега/Рюрика /Аскольда? Зі скіфів або навіть з Трипілля? Кожен історик, як і кожна людина у випадку з історією її життя, вирішує цю проблему по-своєму. — У міру власної освіченості, у міру власних переконань, дуже часто не пов’язаних з історичним періодом, який вона вивчає, але безпосередньо залежних від запитів суспільства, членом якого історик є, або держави, якій цей історик служить... Словом, є безліч чинників, що визначають, яку точку відліку обере розповідач, і навряд чи варто його винити, якщо він через широту кругозору почне свою розповідь з метеорита, що знищив усіх динозаврів, або з вигнання Адама і Єви з Раю. Урешті-решт, так чинили історики ще тисячу років тому, намагаючись відшукати коріння народів або їхніх правителів у міфах і переказах старовини. Та й українська література, чи не почалася вона з іскрометного опису славетних подвигів Трої — предків українців? — Літературна вільність у дусі епохи, надто буквально сприйнята деякими літераторами від історії сьогодні.
Через ці міркування чи варто дивуватися з того, що напередодні на урочистому прийомі в Кремлі з нагоди 1000-річчя смерті Хрестителя Русі президент Росії Володимир Путін назвав хрещення Русі своїм вінценосним тезкою «ключовим поворотом в історії російської держави та культури». Таким самим поворотом Володимирове хрещення стало в історії українського й білоруського народів. Так само хрещення римського імператора Костянтина стало ключовим поворотом для всіх народів, не лише для тих, що населяли Римську імперію в IV столітті, а й для всіх тих народів, що прийшли на їхнє місце і втілюють західну християнську цивілізацію сьогодні. Урешті-решт, ми нітрохи не прикрасимо, якщо скажемо, що хрещення Володимира було одним з ключових поворотів в історії людства, що було оцінене вже через кілька десятиліть у промові київського митрополита Іларіона. — Ольга і Володимир своїм вибором змінили, подібно до святих Олени та її сина Костянтина, історію багатьох народів, а тому вже тисячу років їх іменують рівноапостольними.
Ключовий поворот зокрема й в історії сучасної Росії? Авжеж. Російська православна церква веде свою історію від Хрещення Володимира, а московська патріархія — з переїзду спершу до залеського Володимира, а потім і до Москви київського митрополита. Серце сьогоднішньої Росії — Москва, міста «Золотого кільця» були закладені за часів Русі. Та й нащадки Володимира Святого княжили потім у Москві на два з половиною століття довше, ніж, скажімо, де-небудь на території України, де було в давнину серце Русі. Навіть більше, лише нинішня Росія є втіленням візантійської теорії симфонії — середньовічний ідеал гармонії й співпраці між державою й Церквою, проголошений 2009 року спільною заявою тоді ще президента Росії Дмитра Медведєва й тоді вже патріарха Кирила. У цьому сенсі Росія навіть більше за інших може претендувати на тисячолітньої давнини спадок не лише Володимира, а й Візантії, особливо в світлі того, що Україна в дусі західних віянь чітко дотримується політики розділення між Церквою й державою.
Хтось у нас, звісно, скаже, що зв’язок між сучасною Росією й Руссю притягнутий за вуха. Але пригадаймо «Повість временних літ». Пам’ятаєте першу датовану літописцем подію історії Русі? Це навіть не міфічне запрошення Рюрика новгородцями, а 852 рік — коли на хибну думку літописця почав правити візантійський імператор Михаїл, небезпідставно прозваний у народі П’яницею. Чому літописець обрав цю дату, щоб почати відлік временних літ історії Русі? Вочевидь, він передбачав це питання, бо сам і відповів на нього. — Саме за Михаїла «нача ся прозивати Руська земля», голосно заявивши про себе походами на Константинополь. Якщо точка відліку історії Русі була покладена літописцем поза її хронологічними й географічними межами, так само й історія Росії, і України, і Білорусі, без сумніву, може починати свій відлік від їхніх спільних прабабусь і прадідусів — не лише від Русі, а й через неї, зокрема й від візантійського імператора зі зневажливим прізвиськом, яке, напевно, багато що в нашій історії пояснило б.
Проте, окрім цієї цілком зрозумілої (і деякою мірою співзвучної промовам українського й білоруського президентів) частини виступу Володимира Путіна в ній прозвучали й інші, що стали вже звичними за кілька останніх років, але тому не менш дивні, тези. Подібно до свого попередника Йосифа Сталіна, і Володимир Путін не просто активно цікавиться історією, а й часто ототожнює себе з історичними діячами минулого. У повсякденному житті цей розлад психіки знайомий нам за формулою «діди воювали», коли росіяни, та й адепти «русского мира» поза російським підданством, приписують собі заслуги своїх часом уявних предків, у своїй колективній уяві переживаючи події минулого, до якого самі вони ніякого стосунку не мають. Подібно до християн, які через річне коло свят раз по раз переживають основні етапи священної історії, і в сучасній Росії формується культ священної російської історії, ретранслятором якого стали навіть не давно вже обговорюваний єдиний підручник, а засоби масової інформації, й перш за все телебачення.
От і з князем Володимиром — жива уява його кремлівського тезки подолала часовий бар’єр, і в образі Хрестителя, а багато в чому й засновника Русі як держави російський президент вивів самого себе: «Володимир припинив усобицю... започаткував створення єдиної російської нації й фактично проклав шлях до будівництва сильної централізованої Російської держави». Здавалося б, дивно. Адже Володимир Святославич перш ніж «припинити усобицю» сам її й розв’язав, а до будівництва нації (байдуже російської чи української) та Російської держави (як і будь-якої з нинішніх) він мав таке ж відношення, як королева кельтів Боудікка та король бриттів Артур до становлення Британської співдружності. Безглузді з точки зору медієвистики, ці слова російського президента набувають сенсу лише через призму сьогоднішньої Росії і її сьогоднішнього керівника. Лише замінивши в тексті виступу князя на президента можна зрозуміти, про що йшлося на урочистому прийомі в Кремлі.
Якщо для українців (якщо судити з виступу Петра Порошенка) хрещення Володимиром Русі перш за все перший у нашій історії прецедент європейського вибору, нинішнє керівництво Росії намагається знайти у віддаленому минулому приклади самодержавного правління (укупі з придушенням опозиції — «припинення усобиці») й владної вертикалі. І плювати на історію, в якій «владна вертикаль» Володимира Святославича у результаті ще за його життя обернулася найкривавішою в історії Русі братською усобицею його синів, а «сильна централізована Русь» після смерті Володимира пережила лише коротке бабине літо двох останніх десятиліть правління його сина Ярослава.
Настільки різний погляд на одну й ту саму подію в спільному минулому двох сусідніх народів і такі різні уроки, які засвоює їхня політична еліта з цієї спільної історії, символізують не лише цивілізаційний розрив, який протягом останніх двох років, схоже, остаточно розділив росіян і українців. Поки наш східний сусід раз по раз переживає одного дня — тисячу років тому — здійснений історичний поворот, українці йдуть уперед, зробивши ще один, мабуть не менш революційний для них, вибір. Вибір Володимира для росіян — це пояснення того, де вони опинилися й ким стали. Для українців це обнадійливий приклад того, як можна успішно переставити локомотив історії зі старої колії на нові рейки, як можна з тих, ким ми були, стати кимось іще. Поки Росія дедалі більше вплутується в запеклі бої за минуле, українці на Донбасі б’ються за своє майбутнє. Дорогу осилить той, хто йде, а померлий рівно тисячу років тому князь Володимир, здається, вважав за краще не озиратися.
