Сутінки ментури
Пам’ятаю свій перший конфлікт з міліцією. Мені тоді було, мабуть, 12—13 років, жив у Дніпропетровську. Я зрізав шлях по газону біля трамвайної зупинки. На моє лихо поруч опинилося двоє патрульних. Один з них мовчки дивився на мене як на вбивцю, важким свердлячим поглядом. Праву руку він ховав під шинеллю, чимось там подзвякував. Його напарник, спитавши, чи служив я в армії (хоча видно було, що ні), змусив мене виконувати команди «Рівняйсь! — Струнко!» Тобто знущалися з дитини, котра жодної загрози ані для них, ані для громадського порядку не становила. Скільки років минуло, а я досі пам’ятаю ці команди, цей повний ненависті погляд і це подзвякування — чи то від наручників, чи то від ланцюга, яким могли б ударити. Зрештою, легко відбувся — відпустили.
Ще, набагато пізніше, були міліціонери в Москві, що присікалися до відсутності реєстрації і, протримавши мене кілька годин у «мавпятнику», після хамства й образ, зідрали штраф і випустили, та їхні брати по інтелекту в Сімферополі з аналогічними претензіями та поведінкою, але з меншою сумою поборів.
Багатьом, дуже багатьом людям — в тому числі і з моєї родини — пощастило менше, тож згадую ці пригоди хіба що як особисті ілюстрації до теми розмови. Ображати й бити слабших, запроторювати за грати невинних, вимагати хабарі, вибачати впливових злочинців, розганяти мирні маніфестації — в цьому радянська, а потім її вірна наступниця, українська міліція була без перебільшень успішною.
І ось почалися справжні, а не намальовані для плану порушення порядку. Натовпи відморозків з палицями, а інколи і зі зброєю, б’ють і вбивають людей, нападають на державні установи на сході країни. Що міліціонери? В кращому випадку — саботують. У гіршому — переходять на бік бандитів. Причому, коли в сумежних з Донеччиною областях стурбовані місцеві мешканці встановлюють чи посилюють блокпости, міліція, судячи з усього, часто так само нехтує своїми обов’язками, а на самооборонівців реагує з роздратуванням — хоча, здавалося б, мала тішитися з того, що народ з власної волі прийшов допомагати. І немає чого дивуватися свіжому рецидиву недобрих часів — коли на трасі між Полтавою і Харковом міліціонери замість того, щоб перепиняти гарячих голів, котрі намагалися проїхати в Харків, просто били і грабували всіх підряд — виконувати накази інакше вони, здається, не вміють.
Тож заклики звільнити міністра Авакова здаються смішними. Хай хто буде на цій посаді, йому доведеться мати справу з просякнутою корупцією малокерованою системою, призначеною не для захисту прав і свобод, а навпаки, для якомога ефективнішого їх придушення. Виходить якийсь зловісний анекдот — у ХХІ столітті за дотримання закону в нас відповідає багаторукий і багатоголовий Голем, вирощений ще в більшовицьких казематах.
Так от, зараз ми спостерігаємо крах епохи мента. Масовий саботаж триває не через конкретних саботажників, а через те, що працювати як справжні правоохоронці вони не вміють. Нарешті ми бачимо на власні очі природний кінець контори, або ментури, або мусарні — як там ще любовно називали нашу «народжену революцією»? Агонія триватиме деякий час, але це, схоже, безповоротно.
З другого боку, теперішні події працюють, як потужний фільтр, дуже чітко показуючи, хто є хто. У Горлівці голова місцевого РУВС полковник міліції Андрій Крищенко та його заступник, підполковник Герман Приступа разом з підлеглими організували оборону будівлі й утримували її понад три години, відбиваючи атаки набагато численнішої банди озброєних сепаратистів. Крищенко був побитий і у тяжкому стані доправлений до лікарні, але лишився вірним присязі. Інший приклад — старший лейтенант Роман Баховський — єдиний співробітник МВС, який не просто звільнився з органів на знак протесту після кривавого розгону студентів уночі 30 листопада минулого року, а ще й приїхав на Майдан і вступив у Самооборону, тобто насправді служив народу.
Звідси й очевидний рецепт — спираючись на таких сміливих і чесних професіоналів, як Андрій, Герман і Роман, створити нарешті нормальну, цивілізовану поліцію. Звісно, в ній теж буде не все гладко — але, можливо, нам вдасться дожити до того дня, коли наявність у полі зору людини у формі означатиме не загрозу, а гарантію твоєї особистої безпеки.
