Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Як «перекодувати» системи смислів на ТБ

Або Ще раз про «голубі вогники» як політичні інструменти Кремля

За минулі тижні було чимало написано про скандал із «Інтером», який на Новий рік примудрився продемонструвати в ефірі чимало шоуменів із антиукраїнської колоди, та про необхідність істотних змін ефірної політики більшості провідних телеканалів України з метою позбавитися майже наркотичної залежності хоча б від щиро імперських російських форматів. Та все ж, як на мене, деякі важливі аспекти пов’язаних з цим скандалом проблем лишилися недостатньо або взагалі не висвітленими та не проаналізованими.

•  Найперше, що кидається в очі, — це те, що російське телебачення останні 15 років наполегливо відтворює радянські формати за участю розкручених ще за радянського часу «зірок естради». Причому ті, хто й тоді в ці формати мало вписувався (наприклад, Олександр Градський чи Андрій Макаревич), дедалі більше відсувалися й відсуваються на маргінес, а на чільних місцях — «співець комсомольської слави», один із улюбленців Леоніда Кучми, народний артист СРСР Йосиф Кобзон та вся його співочо-танцювальна рать. Цю радянськість форматів новорічних програм російського телебачення (і не тільки їх) відзначило чимало журналістів і блогерів, але на цьому здебільшого й спинилося. Тим часом радянськість — важлива складова всієї інформаційно-культурної політики путінського режиму. Ба більше: почалося все ще до воцаріння Володимира Володимировича; навіть у відносно ліберальні 1990-і російське телебачення вперто й послідовно пропонувало масовій аудиторії продукт, який можна об’єднати під популярною в ті часи назвою «Старі пісні про головне». Наче й невинна справа — не лише в брежнєвські, а й у сталінські часи з’явилося чимало блискучих зразків пісень, театральних вистав, кінофільмів і телесеріалів. Але...

•  Видається, зовсім не випадково німці у ФРН після Другої світової війни рішуче відкинули культурні напрацювання дуже нетривалого, за історичними мірками, періоду нацистського панування. Як на мене, навіть передавши куті меду, бо там були дуже цікаві й змістовні масові дійства, пов’язані з класичною музикою та фольклорними обрядами, без будь-якої політики, — проте зрозуміти їх можна, потрібно було рішуче зламати парадигми соціальної міфології, відкинути на маргінес увесь сонм «героїв рампи й екрана» часів відомства Геббельса та кардинально змінити всю стилістику трансляції культурних надбань у мас-медіа. Тільки потім, за кілька десятиліть, деяка частина цих надбань і деякі з цих персонажів (як-от справді геніальна режисерка Лені Рифеншталь) знову ввійшли в тканину соціокультурних процесів. Але тоді вже був докорінно трансформований і контекст, у якому вони фігурували, і стилістика таких процесів, і, власне, сама мова — й у вузькому, й у широкому розумінні цього поняття. У першому випадку це звуки, слова, речення та принципи їхнього поєднання, у другому — символічно-знакова система, що є основою спілкування між людьми та наскрізним кодом певної соціокультурної спільноти. Це — мова і письмова, й звукова, й жестова, й візуально-образна (кіно, телебачення, живопис)... А от у Росії за активного сприяння її мас-медіа, передусім телебачення, не тільки фігурують персонажі радянських «блакитних вогників», формуючи у масової аудиторії підсвідоме відчуття нездоланності тоталітаризму, бодай у його порівняно «м’якому» пізньому варіанті, не тільки постійно відтворюється стилістика дійств минулих часів, а й домінує в публічному дискурсі те, що лінгвіст Андрій Новиков наприкінці 1980-х назвав «радянським соціолектом російської мови», якому однакова чужа дуже різна, але внутрішньо вільна мова і Сахарова, й Солженицина. Для прикладу: слово «свобода» у мові Пушкіна й мові Путіна має різний сенс, так само, як і «честь» та «чесність», «звитяга», «любов до Батьківщини» тощо. Я вже не кажу про знаково-символічну роль поняття «тиран» у цих двох мовах: в одній вони — «ефективні менеджери», в іншій — об’єкт ненависті: «Тираны мира! трепещите! А вы, мужайтесь и внемлите, Восстаньте, падшие рабы!». Утім, у Росії на рівні офіційного дискурсу Пушкін сьогодні ідейно кастрований під копил Путіна...

•  Тому, як на мене, проблема наразі в тому, щоб в Україні якнайшвидше зробити те, що зуміла зробити Західна Німеччина, починаючи з другої половини 1940-х, — позбавитися радянської мови в якнайширшому розумінні цього поняття. Так, це внесе серйозний дискомфорт у побут мільйонів наших співгромадян, які від народження звикли до салату олів’є під «блакитні вогники». Але ж, шановні читачі, не тільки ці «вогники», а й традиційна радянська рецептура салату, який, по суті, незаконно звався в СРСР «Олів’є», — це наслідки тоталітаризму, який підганяв під свої мірки та примітивізував у рамках своєї міфології геть усе, включно з кулінарним мистецтвом. Тож заміна «сталінізму з людським обличчям» у вигляді новорічних «вогників» і радянських чи неорадянських телефільмів із відомими всім персонажами має йти передусім не шляхом заборон, а шляхом створення справді якісного вітчизняного телепродукту, не менш поживного, ніж справжній «олів’є».

При цьому не можна не відзначити воістину парадоксальну річ: найкращі радянські та неорадянські формати російського телебачення були вигадані зовсім не «совками», а людьми творчими у відносно вільні роки хрущовської «відлиги», горбачовської «гласності» та єльцинської «семибанкірщини». Можете уявити: наприкінці 1950-х і в першій половині 1960-х практично всі розважальні передачі на московському телебаченні йшли «наживо», це за Брежнєва — щоб не трапилося «ідеологічних диверсій» — відбувся тотальний перехід на трансляцію записів. Потім «прямі ефіри» знову повернулися, і це народило купу нових форматів. Навіть «старі пісні про головне» з’явилися як така собі постмодерна творча гра на початку 1990-х... Ну, а потім важка лапа «кремлівських чекістів» почала лягати на один російський телеканал за іншим, вихолощуючи все нестандартне й залишаючи максимально насичені «правильною» ідеологією, максимально примітивізовані формати...

•  Ну, а там, де радянські формати з відповідним ідеологічним супроводом, там неодмінно має створитися й ствердитися своя номенклатура, свій «панівний клас». Він і виник — ще в брежнєвську добу. І панує до сьогодні, так само обслуговуючи потреби режиму й надаючи йому «людське обличчя». Деякі блогери підмітили вік головних персонажів «новорічних вогників» — декому за 60, декому за 70, декому під 80, а вони виступають у ролях довічно молодих ліричних героїв, демонструючи чудеса пластичної хірургії, гриму та звукової інженерії... І не лише самі на перших ролях, а й їхні 40 — 50-річні, так само довічно юні, діточки та 20 — 30-річні онуки, часом з прізвищами «грандів», часом з іншими прізвищами (але тоді неодмінно розказується, хто він/вона і кому родич). Це також складова політики формування в аудиторії відчуття незламності радянських традицій і відтворення радянських соціокультурних настанов. Що ж, Путін послідовний: якщо розпад СРСР — «найбільша геополітична катастрофа століття», якщо «ФСБ є славним продовжувачем справи ВЧК-КГБ», якщо «Україна — недодержава», то російське телебачення і повинно бути таким, яким воно є. А телевізійно-номенклатурна рать в особах Кобзона і Ко всіляко допомагає цій справі, бо кровно зацікавлена в якнайдовшому збереженні свого та своїх спадкоємців панування.

•  У цьому контексті «Інтер» виглядає спільником «кремлівських чекістів»; він заштовхує в неототалітарні формати свою аудиторію, транслюючи російську медіа-продукцію та за допомогою інструментів імпринтингу вгачуючи потрібні Москві настанови в структури внутрішнього буття і поведінки мільйонів громадян України. Тож потрібне перекодування системи смислів на телебаченні, й не тільки на ньому, а як це робити якісно й креативно — то вже справа цілої плеяди професіоналів, від філософів до журналістів, як це було зроблено свого часу у ФРН.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати