Альтернативи немає

Перший міністр оборони України Костянтин Морозов (1991— 1993) — з кола послiдовних вітчизняних атлантистів. Його інтеграційна симпатія грунтується не на спостереженнях, а на власній причетності до формування концепції на зближення України з НАТО. Упродовж двох років (1996—1998) він був головним координатором співробітництва Києва з Альянсом. Також у його послужному «пронатiвському» списку — посада заступника голови Місії України при НАТО. Як він оцінює нинішній стан відносин Києва з Альянсом? Коли Україна може сподіватися на вступ до цієї організації? Чого слід вимагати від кандидатів у президенти? А також що спровокувало недавнє внесення правок до Воєнної доктрини (це питання виникло, коли iнтерв’ю готувалось до друку)? Про це у відповідях Костянтина МОРОЗОВА на запитання журналістів «Дня».

НАТО, ОДКБ, НЕЙТРАЛIТЕТ... ЩО КРАЩЕ?

— Наша газета вже не вперше проводить інтерв’ю, присвячені євроатлантичній інтеграції України. Тож, перше запитання — «дитяче»: чому Україні необхідно бути членом НАТО?

— НАТО сьогодні є уособленням міжнародної системи безпеки на євроатлантичному просторі. На жаль, чимало громадян України досі асоціюють Північноатлантичний альянс із агресивною політикою Заходу. Старі стереотипи не дозволяють окремим верствам населення сприймати нових реалій, які можна спостерігати, вивчаючи процеси розвитку цієї організації. А вони свідчать про те, що НАТО еволюціонує — від військового блоку, як було в часи «холодної війни», до політичної міжнародної організації із військовим компонентом. Цей процес еволюції пов’язаний із подальшим розвитком міжнародного політичного процесу. НАТО еволюціонує не лише вдосконалюючи власну політику, структуру, але також Альянс інтегрується в загальноєвропейський політичний процес і зближується у своїх вiдносинах із ЄС, створюючи з ним спільну європейську політику безпеки і оборони. А тут уже йдеться про кожну країну Європи. Не лише про члена НАТО, а й тих, хто традиційно сповідує політику нейтралітету або є просто партнерами Альянсу. Цей процес розвивається сьогодні настільки ефективно, настільки широко охоплює багато інших процесів (політичні, економічні), що маємо можливість бачити збіг інтересів НАТО і традиційно нейтральних країн — Швейцарії, Швеції, Австрії, Фінляндії, Ірландії... Чимало з цих держав починають переглядати свій позаблоковий статус. У цих країнах дедалі частіше лунають заяви про те, що позаблоковий статус не повною мірою задовольняє інтереси безпеки. Більше того, такі держави рухаються в бік поглиблення співпраці з НАТО і не виключають свого членства в цій організації в майбутньому. З’явилося загальне розуміння того, що через деякий час буде сформовано нову архітектуру європейської безпеки і країни, які не відпрацьовують уже сьогодні свого місця у цій системі, залишаться поза межами світових процесів. Такі держави підкорятимуться тим загальним політичним концепціям, які будуть відпрацьовані без їхньої участі.

Тепер можна робити висновок. Якщо Україні й надалі залишатися, як кажуть, сам на сам зі своїми проблемами не лише у відносинах із північним сусідом, а й взагалі з цілим світом, то зрештою можна прогнозувати, що Україна втратить потенційні можливості бути цікавою і важливою. Рано чи пізно світові центри аналізуватимуть, який внесок здійснює та чи інша держава в систему безпеки. Набуття членства в НАТО пов’язане не лише з наданням якихось гарантій для країни в царині безпеки. Участь в Альянсі означає бути здатним робити внесок у загальну систему безпеки. Це процес двосторонній. І зацікавленість у його результатах — взаємна. Отож, для України немає альтернативи, крім зближення з НАТО.

— А що б ви сказали тим людям, які виступають за приєднання до Організації договору про колективну безпеку — так званої ОДКБ, до якої входять Росія, Казахстан, Білорусь, Таджикистан, Вірменія і Киргизстан. Існує також погляд про «всеохопний і проникаючий нейтралітет». Очевидно, це — маргінальні течії, однак на подібні публічні думки потрібно публічно відповідати...

— Звичайно, у ситуації інтеграційного вибору може постати питання — а чому тільки та, а не інша міжнародна організація? Серед «інших» — найближча і найбільш відома — ОДКБ. Порівнюючи ці два напрями — ОДКБ і НАТО — можна шукати аргументи у двох площинах. Перша позиція — побутова, спрощена, базована на старих ідеологічних стереотипах. Друга ґрунтується на глибокому аналізі цілого комплексу трансформацій, якi необхідно пройти Україні задля державного становлення. Якби ми захотіли стати членами ОДКБ, чи змогли б ми до неї приєднатися? Будьте певні — того ж дня. Членство в ОДКБ не передбачає жодного серйозного етапу підготовки. Нас сприймають в цій організації такими, якими ми є. Натомість набуття членства в Євроатлантичній системі безпеки — дуже серйозний підготовчий процес, і він охоплений кількома етапами. Спочатку від 1994 року таким етапом була програма Партнерство заради миру (ПЗМ), згідно з якою розроблялися індивідуальні плани участі країн. Вони передбачали суттєві зміни — і структурні, і загальнополітичні, і суто військово-технічні. Виконуючи щорічні плани, країни наближалися до того дня, коли відбулося їх запрошення до переговорів про набуття членства. Київ на відміну від інших отримав додаткові можливості — 9 липня 1997 року між Україною і НАТО було підписано Хартію про особливе партнерство. На додаток до всіх існуючих інструментів, що передбачала програма ПЗМ, Україна отримала більш конкретні, індивідуалізовані напрями співробітництва для того, щоб розвивати свою ідею наближення до НАТО. У квітні 1999 року під час ювілейного саміту у Вашингтоні було прийнято нову програму для країн, які мали намір стати членами НАТО, — так званий План дій щодо набуття членства (ПДЧ).

Його критерії для визначення готовності держави приєднатися до Альянсу охоплюють дуже багато сфер. Не лише військова реформа, а дуже глибинні загальнодержавні перебудови. Готуючись до членства в НАТО, суспільство мобілізує себе на всіх напрямах, удосконалюється, наближається до європейських стандартів, до загальнодемократичних цінностей, які Європа захищає саме цією організацією.

Щодо нейтралітету. Якщо брати нейтралітет, то всі ці позитивні якості, якими супроводжується зближення з міжнародною системою безпеки, вже не «працюватимуть». Нейтралітет передбачає здатність забезпечити власну безпеку самотужки, спираючись на свій оборонний промисловий комплекс. Із розвитком засобів ведення війни в сучасних умовах, а головне — з розвитком структури загроз і небезпек, вимоги до рівня обороноздатності країни зростають неймовірно. А це означає, що має бути притягнутий значний економічний потенціал і різні ресурси — в тому числі людські, матеріальні. Це — непросте завдання. Ці аргументи свідчать лише про користь інтеграційної оборонної політики, яка передбачає набуття членства в міжнародній системі безпеки.

Є ще один важливий аргумент на користь інтеграції до НАТО — можливість колись бути в Євросоюзі. Жодну країну після розвалу СРСР (не рахуючи Мальту і Кіпр) не було прийнято до Євросоюзу раніше, ніж вона стала членом Альянсу. Перед тим, як долучити країну до членства в ЄС, європейські парламенти мають переконатися, що ця країна однозначно пов’язує свою подальшу долю із розвитком європейських інститутів демократії. Iнакше кажучи, — перед тим як долучитися до європейських цінностей і користуватися ними в ЄС, країна має бути здатною їх захищати у складі військово-політичної організації. Проводячи внутрішні реформи, держава готує себе бути здатною забезпечити власну безпеку і стати контрибутором загальноєвропейської системи безпеки. Про це ніхто відкрито не говорить із європейських політиків, але все це однозначно передбачається.

«ЗАХІД ДОПОМАГАВ РОСІЇ ВРЯТУВАТИ ПОЛІТИЧНЕ ОБЛИЧЧЯ»

— Як би ви прокоментували певну «дволикість» російської політики у відносинах з НАТО. З одного боку, лунають заяви про поглиблену співпрацю ОДКБ і НАТО, а з іншого, — висловлюються критичні заяви на адресу Альянсу...

— Після розпаду Радянського Союзу Росія перебувала в ейфорії перебільшення своїх міжнародних політичних можливостей. Виходячи з того, що Росія є спадкоємицею СРСР, вона очікувала «відповідного» ставлення до себе з боку суб’єктів міжнародного політичного процесу. Але це не завжди адекватно оцінювалося з протилежного боку. Ще переговори між Рональдом Рейганом і Михайлом Горбачовим у Рейк’явіку 1986 року показали, що СРСР вже не має того потенціалу, який можна вважати загрозливим для Заходу. Існувало розуміння, що в подальшому ситуація з Союзом (зокрема, його оборонним можливостями) буде надалі погіршуватися. Так зрештою і відбулося. За інерції в руслі попередньої політики домінування у двосторонніх стосунках Росія зробила кілька заяв, що вона негативно ставиться до розширення НАТО на Схід, що вона ніколи з цією позицією Заходу не погодиться. Але сам процес тривав, Захід поступово робив свою справу, хоч і допомагав Росії зберігати своє політичне обличчя. Представники Заходу не підводили Москву до тієї межі, де Росія мала б публічно відмовитися від своїх попередніх заяв. Усе робилося дипломатично, у дусі демократичних вiдносин на міжнародному рівні. Тому було підведено Росію до двостороннього співробітництва з НАТО. Москва, продовжуючи заперечення щодо розширення Альянсу на Схід, стала особливим партнером Альянсу, підписавши Основоположний акт у Парижі 1997 року. Таким чином відбувалося, так би мовити, умиротворення Росії. Москві пішли на деякі поступки, країну виокремили з усього кола партнерів на рівень особливого партнера. Далі Росія, продовжуючи відстоювати свою позицію проти розширення НАТО, намагалася отримати й інші поступки. Це привело до того, що поступово Росію ввели до складу «вісімки». Спершу така назва мала суто номінальний характер. а тепер стала офіційною... Проте щодо розширення НАТО Москва була неспроможна заперечити. Приміром, Євген Примаков у Брюсселі заявляв неодноразово, що існує певна червона лінія, за яку не можна переходити... А що далі? Захід знав, що Росія не може реалізувати свої погрози, але Захід також знав, що можуть виникнути проблеми у відносинах. Росія розраховувала на певні поступки. Вона їх отримала. У Римі два роки тому було підписано декларацію, де Росію було із особливих партнерів виведено на рівень нібито «двадцятки» — члена НАТО у царині не лише обговорення, дорадчих функцій, а схвалення рішень, хоч і з окремих питань. Це був крок уперед. Захід однозначно знав, що Росія не має ніяких можливостей заперечити той чи інший процес і реалізувати свої погрози. Але Захід не хотів розвитку катаклізмів і допомагав Росії зберегти своє політичне обличчя. Із боку Росії лунали популістські, екстремістські погрози, орієнтовані, з одного боку, на внутрішнього «споживача» — виборця. А з іншого, — на західного задля отримання нових поступок.

— Як довго Захід йтиме на поступки для порятунку російського обличчя? Чи не стосуватиметься одна з таких поступок України?

— Досить часто можна почути запитання — а чи не може Захід за спиною України домовитися з Росією щодо «фінляндiзації» України. Мовляв, таких прикладів в історії було чимало. Зрештою про це ніхто не дізнається. Я сумніваюсь, що в сучасних умовах таке можливо. Можна досягнути якихось окремих домовленостей, які не будуть стратегічними, які не будуть працювати тривалий час, а лише на короткому етапі. Таке може бути. Але це не є, так би мовити, згубним з погляду нашої стратегії. У цілому зробити так, щоб однозначно, раз і назавжди, визначити напрям розвитку України, навряд чи можливо.

— Останнім часом від експертів можна почути порівняння нинішньої ситуації у відносинах України й НАТО з недавнім словацьким минулим. Словаччина, як відомо, мала донедавна певні проблеми зі вступом до Альянсу. Наскільки правомірне таке порівняння?

— Мені здається, Словаччина не була запрошена до переговорів через те, що на референдумі 1998 року народ не підтримав ідею інтеграції до НАТО. Відсутність суспільного консенсусу тоді визначила, що Словаччина не буде запрошена під час хвилі розширення НАТО 1999 року. Під словацьким прикладом мається на увазі суспільний консенсус, якого в Україні немає, і ми від його досягнення поки що далі, ніж Словаччина 1998-го року.

— Проте якби референдум був проведений одразу після «тузлинського конфлікту», то в Україні підтримка вступу до НАТО могла б сягнути 80%...

— Так, тоді багато з’явилося прихильників НАТО, багато було заяв навіть із боку тих, від кого ми не очікували їх. Але зберігалася водночас й антинатовська позиція. Пам’ятаєте, коли деякі представники комуністів говорили: ситуацію спеціально загострюють, аби сюди американці прийшли... Та не прийдуть американці! Задля чого? Єдиний критерій, за яким інші країни надсилають свої військові формування для участі в міжнародних воєнних операціях, — це членство в тій чи іншій організації. У цьому випадку йдеться про НАТО, в організаційних документах якого записано, що напад або загроза безпеці будь-кому із членів розцінюється як загроза всій організації. Тільки це зобов’язує їхати за кордон і брати участь у міжнародних операціях. В іншому випадку ніхто не приїде, скільки б тут «тузл» не було. Ситуація з Тузлою ще раз показала, що лише членство в міжнародній системі безпеки гарантує Україні належний рівень розв’язання її проблем у відносинах з іншими країнами.

Мені здається, що один із визначальних чинників формування суспільної думки — позиція керівництва країни. Люди, як правило, у своїй більшості з повагою ставляться до лідерів. На побутовому рівні громадяни не займаються стратегіями, народ займається більш спрощеними проблемами — робочі місця, заробітна плата, сім’я, освіта... Вони довіряють вирішення стратегічних політичних питань своїм лідерам. І якщо лідери наполегливо обґрунтовують майбутнє України як члена міжнародної системи безпеки через те, що набуття такого членства пов’язано зі створенням інститутів демократії, переходом до ринкової економіки, гарантуванням безпеки, зайняттям свого місця у майбутньому в структурах ЄС, то люди ставляться iз загальною довірою до такої офіційної позиції і формують власну позицію. А якщо лідери наші будуть говорити, що нас там ніхто не чекає, ми там нікому не потрібні... У Словаччині, мені здається, з цих міркувань суспільство було більш підготовленим до проведення референдуму.

— Наскільки можливий авансовий варіант прийому України до НАТО? Так, як було, наприклад, з багатьма країнами Центральної Європи, які за деякими критеріями «не дотягують» до членства в НАТО...

— Такий варіант існує. Він завжди існував для України. І ми могли їм скористатися, мабуть, раніше за інші держави. Україну завжди хотіли бачити в НАТО, хоча Захід дуже обережно і стримано висловлює свої інтереси в цьому плані. Така обережність пов’язана з тим, що НАТО може так висловлюватися лише тоді, коли Україною буде продемонстрована політична воля до інтеграції. Жодна з країн, які було прийнято до НАТО, не відповідала на сто відсотків тим вимогам, які перед ними були поставлені. Військову реформу не було завершено; рівня оборонного потенціалу, який би забезпечував власну безпеку і який дійсно можна було б розглядати як контрибуцію у загальноєвропейську безпеку, також немає; не той рівень економічного розвитку; не такі вже й сталі та серйозні структури демократичного суспільства. Але в усіх цих напрямах у кожної країни існувала політична воля. Незалежно від того, хто приходив до влади, країна поступово і послідовно продовжувала реалізувати той курс, який був оголошений ще на початку 90-х років, а в деяких країнах наприкінці 80-х років. Головне, що на позиції лідерства формувалася суспільна позиція. Захід, бачачи політичну волю влади і наближення до суспільного консенсусу в країні, охоче пішов назустріч. На певному етапі оцінка стану з реформами по всіх напрямах доходить такого рівня, коли можна заявити: не все виконано, але процеси набули в основному незворотного характеру. Саме в цей момент схвалюється рішення щодо визнання країни готовою до вступу. Україна стане членом НАТО, коли на рівні влади буде продемонстровано абсолютну прихильність інтеграційній політиці, коли Україна почне втілювати реформи по всіх напрямах. На жаль, поки що цього немає, відсутнє навіть розуміння спільності проведення реформ в політичній, економічній і військовій сферах. Навіть без інтеграції до НАТО ми взагалі маємо це робити. Не можна в сучасному світі існувати в замкненому просторі.

Потрібно продемонструвати політичну волю, зокрема офіційно подати заявку на членство, комплексно спланувати реформи в політичній, економічній, вiйськовій сферах, створити орган управління інтеграцією і т. ін. Це й стане свідченням незворотності процесу, який буде оцінений як такий, що рано чи пізно приведе до досягнення визначених критеріїв. Я був оптимістом і сподівався, що ситуація розвиватиметься так ще під час підготовки до недавнього саміту НАТО в Стамбулі. Однак приєднання України до ПДЧ не відбулося. Але у нас є План дій, головна мета якого полягає не в тому, щоб одразу досягнути поставлених вимог, а щоб показати розуміння по всіх позиціях і бажання працювати. Такий стан міг би бути позитивно оцінений в Стамбулі, й наслідки саміту для України могли б бути дещо іншими.

«ІНГРЕДІЄНТИ» УСПІХУ — ПОЛІТИЧНА ВОЛЯ ТА НЕЗВОРОТНІСТЬ РЕФОРМ

— Існує також думка, що Україна дуже часто займалася вигадуванням нових велосипедів, замість того, щоб йти разом із іншими державами до НАТО. Так у неофіційних бесідах іноземні дипломати часто оцінюють Хартію про особливе партнерство. Яка ваша думка з приводу пошуку індивідуального партнерства — ви вважаєте його помилкою чи реальною потребою відносин на певному етапі?

— Я також знайомий із озвученою думкою. Доводилося чути: особливе партнерство потрібно тим, хто не може мати нормального партнерства. Неприємно, звичайно, таке чути про свою країну. Але до певної міри це формулювання відповідає дійсності. Україна хитрувала і хотіла зарезервувати свої майбутні амбіції, не говорячи про них сьогодні. Вона прагнула створити відповідні інструменти, які б виводили Україну на такий рівень, за якого вона у будь-який час могла б розраховувати на інший формат відносин. Захід на це пішов: якщо Україні для того, щоб пояснити народові свою позицію «незаперечення» розширення НАТО на Схід, потрібні особливі відносини з НАТО — будь ласка. Для них це не проблема, це збігалося з їхніми інтересами. Вони на це пішли. Так само, як було у випадку з Росією. Україна, отримавши інститут особливого партнерства, не збиралася реалізувати всі його переваги. Він існував лише для того, щоб пояснити в суспільстві: нашу думку враховують, нас поважають, з нами розмовляють однією мовою, ми сидимо за одним столом переговорів... Правильно. Але у вузькому процесі двосторонніх вiдносин НАТО з Україною. У той же час, процес двосторонніх відносин, передбачених Хартією про особливе партнерство, має стільки переваг, що, реалізувавши хоча б основні моменти, Україна могла б набути членства через два-три роки після підписання. Навіть не очікуючи ПДЧ. Наша поведінка була певною мірою враховуванням російської політики. Росія, намагаючись протидіяти, розраховувала на отримання якихось поступок. Україна, не бажаючи відстати від Росії, була більш щирою з НАТО, але не була готова йти далі. Вона не заперечувала розширення, як Росія, і не вимагала за це компенсацій, але консервувала свої можливості, аби одного дня, переоцінивши ситуацію навколо себе, визначити інший формат відносин із НАТО. Так і відбулося 23 травня 2002 року, коли відповідне рішення було прийнято на засіданні Ради національної безпеки і оборони України.

ЗИГЗАГИ НА ПЕРЕГОНАХ. ЗАПИТ НА ЯСНУ ПОЛІТИКУ

— Чи можливе досягнення політичної консолідації в країні щодо інтеграції до НАТО? Відомо, що деякі партії лівого спрямування, які мають немало прихильників, виступають за позаблоковий статус держави...

— На щастя, партії лівого спрямування не є керуючою і спрямовуючою силою. Вони не представляють погляди більшості громадян в Україні. Це лише одна з альтернативних думок стосовно інтеграційної політики. Гадаю, що вона не може стати серйозною перешкодою.

— Тим більше, що популярність лівих сил постійно падає. Проте під час виборів політики, очевидно, розігруватимуть «інтеграційну карту»...

— На жаль, я можу, навіть не читаючи всіх програм кандидатів у президенти, припустити, що жоден із них не ставитиме конкретної мети — вступ до НАТО, хоча інтеграційну тенденцію в оборонній політиці ще 23 травня 2002 року було виведено в ранг державної політики. Чому це відбувається? Хоч як це прикро, але через побоювання реакції виборців. Це так — м’яко кажучи. А називаючи речі своїми іменами, тут йдеться про хитрування і нечесність. Не можна сьогодні обирати того, хто завтра виконуватиме іншу програму. Треба демонструвати свою власну позицію, а виборці оцінять — або вона потрібна, або не на часі. А як можна інакше?

— Вам не здається, що ми дуже часто намагаємося увійти в становище політиків? Народ мав би, навпаки, більше від них вимагати, а не намагатися зрозуміти їхні «зигзаги». Чи не назрів в Україні запит на ясну концептуальну й аргументовану політику?

— Правильно. Кожен виборець повинен визначити, чим цей кандидат кращий від іншого. Які у мене критерії? Вони дуже прості. Я хочу знати програму дій політика. Потім достатньо порівняти її із власним баченням. Якщо вона більшістю пунктів відповідає твоєму баченню, то це — твій кандидат; якщо ні, тоді треба шукати іншого. Більше того, коли я погоджуюся з певною програмою, то хочу бачити людей, які стоять за кандидатом. Якщо він хоче провести, скажімо, економічну реформу, то хто конкретно її буде проводити? Що вони вже зробили, що потенційно можуть зробити, чому раніше не зробили? Тоді я доходжу висновку: програма мені потрібна, люди здатні її виконати, чого їм не вистачає? Влади. Довіримо їм владу. Слід виходити з того, що народ не обирає собі владу, бо він сам є носієм влади. Народ обирає своїх представників до органiв державного керування для здійснення його владних повноважень. Звичайно ж, народ має вимагати від політиків, а не навпаки.

— Які фактори можуть відіграти вирішальну роль у формуванні суспільного консенсусу щодо інтеграції до НАТО?

— Одну з вирішальних ролей я відвожу інформації. Сьогодні суспільна думка у нас формується під впливом «інформаційно- психологічного» фактора. Тобто існує якась інформація, але люди її сприймають дуже спрощено. Вони часто вдаються до застарілих штампів: НАТО хоче нас загарбати. Ніхто цього не хоче. Ніхто в НАТО нікого не затягує. У НАТО існує ціла програма стримування бажаючих набути членства. Їм радять: співпрацюйте, створюйте відповідні умови, а потім самі визначитеся, наскільки вам це підходить, і ми побачимо, наскільки реально ви цим займаєтеся.

Коли я був заступником глави Місії України при НАТО, то був свідком, як Альянс пішов нам назустріч і спланував солідні гроші для того, щоб профінансувати інформаційно-ознайомчі візити різних представників із України до штаб-квартири в Брюсселі. Їм було байдуже — чи ти атлантист зі Львова, чи антинатовський комуніст із Криму. Вони просто надавали можливість реально побачити, що таке НАТО. Ви говорите, що ми агресивний блок... Ось, подивіться на наші плани. Ви говорите, що ми заполонили чорним кольором всю Європу... Ось, погляньте на наші структури... На моїх очах один депутат із Криму, якого абсолютно не можна було запідозрити в пронатовських поглядах, сказав, якби цей візит відбувся раніше, то він ніколи б не був у депутатській групі «Анти-НАТО» у Верховній Раді. Ось що означає інформація. Вона дозволяє людям осмислити реальний стан речей. І навпаки: викривлена інформація, базована на чужих інтересах, формує непатріотичну позицію.

ОБЕРЕЖНИЙ ОПТИМІЗМ. ЩО ДАЛІ?

— Яка ваша думка з приводу присутності Чорноморського флоту Росії в Україні? Чимало експертів стверджують, що існування на території нашої держави іноземного формування може зашкодити інтеграції України до НАТО. Ви з цим згодні?

— Я виходжу з того, що існування на території України російського Чорноморського флоту — серйозна перешкода на нашому шляху до набуття членства в НАТО. Наші керівники заявляють, що базування російського формування на території України не зашкодить нашому вступу до НАТО, що вони не знають жодного натовського документа, де це викликало б заперечення. Я не можу погодитися з таким судженням. По-перше. хотів би запитати, а звідки українському чиновнику відомі натовські документи? Україна не є членом НАТО. Це дуже обмежені, внутрішні документи. По-друге, якщо говорити про відкриті документи, то, звичайно, ніхто не буде цього писати, бо це питання суто українське, й Україні його вирішувати. Чому я вважаю його перешкодою? Принаймні з двох причин. Перша — вiйськово-технічна. Чорноморський флот — це оперативно-стратегічне військове формування іншої країни. Зрозуміло, що на нього не поширюються програми і плани військової реформи в Україні. Отож може бути створено перекіс, коли Україна, реформуючи свою армію і скорочуючи структури, створить дисбаланс, при якому ось це формування в Криму може мати пропорційно більшу потужність у загальному угрупованні на території України. Інша причина — політична. Ні для кого не секрет, що починаючи ще з 1992 року, Чорноморський флот відіграє в Україні роль не лише військового формування, оскільки на його основі формується політична ситуація в Криму. Чорноморський флот є оплотом антиукраїнської позиції певних кіл. Отож це проблемне питання, яке потрібно вирішувати вже новій владі.

— Яким чином?

— Я переконаний, що це має бути поступове виведення. Ініціювання переговорів і планування виведення має бути принциповою позицією уряду України. Про цю позицію я заявив ще 2 вересня 1993 року, після чого пішов у відставку. Єдиним шляхом забезпечення незалежності України у цьому випадку є виведення російського флоту за межі України. Поки що ж як у Росії, так і в Україні ми бачимо бажання відтягнути це питання від сьогоднішнього дня якомога далі.

— Яким, на вашу думку, є найсприятливіший сценарій для якомога швидшої інтеграції України до НАТО?

— Я був обережним оптимістом і розраховував, що вже в червні цього року під час Стамбульського саміту Україна зможе змінити формат співпраці з НАТО, приєднавшись до ПДЧ. Тепер сценарій той же: після виборів, незалежно від того, хто переможе, поступово Україна буде просуватися в цьому напрямі. Залежно від того, наскільки президент буде пов’язаний політичними боргами з Росією, можна буде очікувати інтенсивності просування по цьому шляху. Але проголосивши державною політикою в 2002 році набуття членства в НАТО, Україна взяла певною мірою на себе міжнародні зобов’язання. Будь-який політик, крім тих, які не є державниками, зобов’язаний реалізовувати цей курс.

— Ваше ставлення до змін в інтеграційній стратегії України у відповідності до недавнього указу Президента про вилучення із Воєнної доктрини тезису про вступ держави до НАТО і ЄС?

— Ставлюся до цього як до тимчасового явища. Рішення влади, що йде, не може кардинально вплинути на стратегію країни в галузі її зовнішньої політики і безпеки. На мій погляд, такі зміни могли бути викликанi, скоріш за все, несприйняттям чергової критики ситуації в Україні з боку демократичного світу, кон’юнктурою виборчої кампанії і присутністю в ній російського фактора, але нiяк не полiтчними, економічними інтересами країни, завданнями і можливостями її оборони. Наголошую, і це є моїм переконанням, що саме з цих державних інтересів інтеграція в ЄС і НАТО є безальтернативним шляхом для українського народу, і з цього шляху час від часу можуть сходити лише окремі політики, але не держава.