Баланс досліджень і мемуарів

Триває один із найцікавіших інтелектуальних проєктів у сьогоднішньому українському книжковому просторі — публікація серії «Постаті культури» у видавництві «Дух і Літера». Кожна її книжка в есеїстичний спосіб знайомить із певною знаковою особистістю чи групою, середовищем.

СПРОБА ДЕМІФОЛОГІЗАЦІЇ СТАЛІНСЬКОГО ЛАВРЕАТА

Так, «День» уже розповідав про книжку Леоніда Ушкалова «Чарівність енергії: Михайло Драгоманов» (№ 225 — 226, (2019). Тим часом з’явилося ще кілька яскравих видань. Особливу увагу, до прикладу, привертає книжка мистецтвознавця, історика, культуролога Андрія Пучкова «Тривкий тролінґ трикстера: метадраматургія Олександра Корнійчука». Адже це — ґрунтовна і цікава спроба переосмислити життя і творчість одіозного українського радянського драматурга, одного з чільних представників соцреалізму «місцевого розливу», людини, за якою тягнеться шлейф численних міфів. Власне, деміфологізація стає головною стратегією Андрія Пучкова. Завмерлим конструкціям уявлень про п’ятикратного лавреата Сталінської премії автор протиставляє тези зі спогадів і публікацій та власне розуміння історії, театру й літератури.

«Тривкий тролінґ трикстера» не назвеш апологією Корнійчука, але немає жодних сумнівів, що міркування Пучкова багатьом видаватимуться надто лояльними до сановного драматурга. Деякі з його тез викликатимуть більш чи менш справедливі заперечення. Але необхідно віддати належне авторові: його концепції не висять у повітрі, він постійно покликається на густий масив фактів і цитат.

Якщо коротко, Андрій Пучков показує Олександра Корнійчука насправді талановитим драматургом, майстром тонкої ядучої іронії та гострої репліки, що їх він ховав під шаром відданості соцреалістичним канонам і тоталітарній ідеології. За Пучковим, Корнійчук багато своїх п’єс (зокрема й знамениту «Загибель ескадри») наснажує моментами, що підважують їхню вірнопідданість, а негативних із більшовицької точки зору персонажів постійно змальовує розумними, приховано виявляє їм симпатію та навіть інколи наділяє своїми біографічними рисами. З такою концепцією, застосованою до цілої творчості Корнійчука, погодитися непросто, але в багатьох випадках зауваги Пучкова (підтверджені, повторюся, багатьма цитатами) видаються поважними.

Заперечує автор «Тривкого тролінґу трикстера» і версію про плагіат Корнійчука. Знову ж таки, його аргументація варта уваги і не справляє враження притягнутої за вуха. Андрій Пучков загалом відкидає демонізацію Олександра Корнійчука як особистості. Його Корнійчук — звичайно, абсолютний пристосуванець, але такий, що насправді більше перейнятий власним розвитком і розвагами та старається не шкодити іншим людям, а ще переймається загальним розвитком культури й утвердженням суб’єктності України в радянських межах, опинившись на державних посадах. Така постановка питання — добрий привід для серйозних досліджень і роздумів про українську культуру часів найгустішого тоталітаризму.

КУЛЬТУРНІ ПРОСТОРИ ЕЛЕОНОРИ СОЛОВЕЙ

Інша цікава книжка серії — «Упізнання святого» добре, сподіваюся, знаної читачам «Дня» дослідниці літератури Елеонори Соловей. На відміну від попереднього видання, «Упізнання святого» не є книжкою однієї теми. До неї ввійшли окремі есеї та нариси, присвячені різним постатям і середовищам, пов’язаним головно з українською культурою двадцятого століття. Текст Елеонори Соловей балансує на межі досліджень і мемуарів.

Читачі в цій книжці опиняються в просторах, позначених інтересами та згадками есеїстки. Звісно, тут є Володимир Свідзінський — нагадую, що Елеонора Соловей є, напевно, головною в Україні дослідницею творчості та біографії цього особливого поета, упорядницею основних публікацій. На іншому «полюсі» книжки — скажімо, дуже особиста історія «мандрів» однієї ікони поміж українськими інтелігентними родинами. Або текст, який найбільше запам’ятався мені особисто: розповідь про регулярний літній відпочинок шістдесятників і людей їхнього кола в наметах на Прип’яті. Зі спогадів про тамтешнє спілкування, читання, співи, відтворення давніх ритуалів і звичаїв, зрештою, просто перебування на природі постає надзвичайно персоналізований образ людей, які в «застійні» часи або наважувалися чинити прямий спротив радянській системі, або мали опозиційні настрої та свідомо обороняли й відтворювали українську культуру, мову, ідентичність.

Неформальні розмови і фотографії, кумедні випадки, особлива атмосфера — чи ж не символічно те, що все це відбувалося в тих місцинах, які пізніше стануть Зоною, закритою від безтурботного відпочинку на природі? Адже й світ дисидентів, світ «шістдесятників» і «сімдесятників» у якнайширшому розумінні після низки трансформацій і катастроф став уже доволі далеким і не завжди, не в усьому зрозумілим. Звісно, добре, що його образи, стилі, настрої та люди збереглися в художніх творах, а ще — в таких спогадах.

УКРАЇНСЬКИЙ ЦЕЛАН ТРИВАЄ

Ще одна вагома частина «Постатей культур» — двокнижжя Петра Рихла, присвячене Паулю Целану. Петро Рихло є перекладачем номер один українською творчості видатного поета. Саме завдяки йому сьогодні Целана можна назвати чи не найбільш перекладеним і найбільш прочитаним у нас представником повоєнного європейського модернізму.

«Пауль Целан. Референції» — книжка статей, присвячених різним, великою мірою біографічним нюансам. Тут ідеться і про значення Буковини в житті та її образ у текстах Целана (а також і про Целана в контексті інших буковинських поетів, які писали німецькою мовою), і про складне кохання Пауля Целана та Інґеборґ Бахман. Водночас стаття «Слов’янський меридіан Пауля Целана» показує інтереси поета в слов’янській літературі. Між іншим, з неї дізнаємося, що в особистій бібліотеці Целана була й книжка Емми Андієвської (поет знав українську мову).

Друга книжка Петра Рихла, «Поетика діалогу. Творчість Пауля Целана як інтертекст», глибше занурена в суто текстуальні целанівські виміри. Вона меншою мірою біографічна, композиційно цілісніша (власне, це дослідження, а не збірка статей та есеїв). Розповідає про стратегії інтертексту Целана в межах німецькомовної літератури, від Рільке до Кафки, а також у контекстах інших культур: румунської, французької, російської та єврейської. Впевнений, для читачів, які не є фаховими «целанознавцями», стане несподіванкою інформація про те, що поет нерідко використовував у своїх текстах елементи форми, побудови «дойни» — жанру румунської та молдавської народної пісні, позначеного сумом за втраченою людиною, паралелізмом природи і людської психології та «рослинним» початком (скажімо, у вірші з рядками «Моя мати сивини не знала. / Зелено, купаво, на Вкраїні. / Моя світла мати не вернулась. / Хмаро, ти наповнюєш криниці (...)»).

МЕМОРІАЛЬНІ МОТИВИ

Ще дві книжки з серії «Постаті культури» являють собою спогади про активних і важливих діячів, які померли нещодавно або відносно нещодавно. Перший із них — блискучий дослідник і знавець літератури Леонід Ушкалов. Пам’яті професора Ушкалова присвячено книжку «Запах дощу... Спогади про Леоніда Ушкалова». Її написали дружина й син науковця — Олександра й Олександр Ушкалови. Звісно, це робить текст «Запаху дощу...» (до речі, назву взято з віршів Леоніда Ушкалова, не надто широко знаних, але цікавих) щемким і болісним. А втім, у ньому є чимало і світлого, і пізнавального.

У цих спогадах можна прочитати дещо про родину Леоніда Ушкалова, про його юність і молодість, про знайомство з Олександрою, університетське навчання, виховання сина, книжки і прогулянки, побутові звички (наприклад, пан професор намагався максимально уникати громадського транспорту). Окремий розділ знайомить із «закадровими» історіями, пов’язаними з написанням і виданням головних ушкаловських книжок на зразок «Світу українського бароко» чи «Шевченка від А до Я». Є також уривки з його листів і добірка віршів, а ще твори з присвятами Леоніду Ушкалову.

Друга книжка — «Роман Корогодський: спогади друзів, листування». Літературознавець, критик, сценарист, мемуарист, один з помітних учасників шістдесятницького середовища, він надзвичайно багато зробив для збереження пам’яті та знання про українські культурні перипетії невгамовного двадцятого століття. Книжку про цю особливу людину розпочинає автобіографія самого Корогодського. Далі йдуть спогади дуже різних сучасників — від Михайлини Коцюбинської, Леоніда Фінберга та Романа Балаяна до Івана Дзюби, Юрія Андруховича та Роксоляни Свято. Розділ «Оксана як VITA NOVA» є таким собі ліричним автобіографічним романом Корогодського про дружину Оксану. А завершує книжку листування з Іванкою Крип’якевич-Димид.

ЛИЦАР УКРАЇНСЬКОГО АВАНГАРДУ

Наприкінці цього огляду хочеться згадати і про книжку «Лицарі голодного Ренесансу» блискучого мистецтвознавця Дмитра Горбачова. Напевно, ніхто не вміє розповідати про весь український мистецький простір двадцятого століття, центрований, скажімо так, довкола авангарду, як це робить Горбачов. У його «Лицарях голодного Ренесансу» читачі познайомляться з текстами різних типів. Це, по-перше, синтетичні роздуми про культурні явища, наприклад, «Шароварно-гопашна культура як джерело світового авангарду», «Бароко і футуризм» та «Авангардизм ХХ століття і Шевченко». В цих есеях Дмитро Горбачов знімає класичне для традиційного українського (і не тільки українського) сприйняття історії мистецтва гостре протиставлення авангардної культури і культури народної (або такої, що, як у випадку з Шевченком, спирається на народну), показуючи натомість важливі спільні риси обох напрямів.

Інші тексти постають як концептуальний аналіз творчості митців — Олександра Архипенка, Олександра Богомазова, Олександри Екстер (чи дослідить хтось, чи гідно проінтерпретує концентрацію цього імені в українському мистецтві?), Віктора Пальмова, Казимира Малевича, Василя Єрмилова, Марії Синякової, Давида Бурлюка та Анатоля Петрицького. І, звичайно, спогади Дмитра Горбачова про знайомство і зустрічі з людьми того мистецтва і тієї культури — Миколою Бажаном, Василіском Гнідовим та іншими. Поряд із суто мистецтвознавчими моментами чи людськими сюжетами однією з головних ліній книжки «Лицарі голодного Ренесансу» залишається утвердження поняття «український авангард» як цілісного, самодостатнього, повноформатного явища, виведення його з тіні культур інших країн.

Серія «Постаті культури» триває. Черга на відкриття, повернення і переосмислення імен культури — добряча.