Перейти к основному содержанию
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

«...Як журналістика втягнула мене у свої «сіті»

Лариса ІВШИНА — про «ресурс» із дитинства, планку якості та заняття найскладнішим видом політики
20 января, 17:51

Кажемо «День» – маємо на увазі Лариса Івшина, кажемо Лариса Івшина – маємо на увазі «День». Такий вислів звучить дуже часто. Ця історія унікальна. «День» був заснований 11 вересня 1996-го, а головним редактором Лариса Івшина стала буквально через чотири місяці – 13 січня 1997-го. Чверть століття на посаді керівника газети «День» – це лише трохи менше років, ніж відродженій українській незалежності (25 з 30). За цей період газета з усіма своїми проєктами (Бібліотека, Міжнародна фотовиставка, Літня школа журналістики, Премія імені Джеймса Мейса, Премія імені Михайла Василевського, журнал «Маршрут №1»…) перетворилася на потужний майданчик не тільки для журналістської роботи, а й для вироблення смислів для державотворення. «Цей день – кожного разу привід обмінятися думками і почути наших читачів, авторів. Особливо цікаво, коли це з нагоди якихось справді великих чисел. Двадцять п’ять років на фоні 30-річчя відтвореної країни – це реально тема», – каже пані Лариса на початку зустрічі з журналістами «Дня». Напередодні ювілейної дати автори, нинішні й колишні колеги, друзі та експерти «Дня» надіслали свої цікаві запитання до головного редактора. Жартівливі й мудрі, несподівані й глибокі, болючі й оптимістичні і точно відверті – читайте далі відповіді Лариси Івшиної.

«…УСЕ ГОЛОВНЕ В МОЄМУ ЖИТТІ ВЖЕ ВІДБУЛОСЯ»

Анна ГАВРИЛЮК, художниця, ілюстраторка: – Які три події свого дитинства та юнацтва ви би назвали визначальними та смислотворчими? Тобто тими, які проклали шлях у «сьогодні».

– Питання ніби легке, але насправді нелегке. Смішно сказати, але коли йшла у школу, все головне в моєму житті вже відбулося. Тому і до сьогодні я часто звертаюся до того ціннісного досвіду, який тоді заклався.

Спробую перерахувати хоча б три такі події. Перше – емоційна хвиля, яка накрила мене (і в це складно повірити, але є фотографія, коли я в мами на руках, мені рік і три місяці) у той день, коли не стало мого тата. Якесь таке небачене відчуття співпереживання з мамою – я «зчитала», ніби з матриці, її стан, не знаю, але, напевно, що від того у мене завжди було почуття гіпервідповідальності за неї, яке супроводжувало мене дуже багато років. Мені завжди хотілося максимум зробити для того, щоб її не засмучувати. У нас були по-своєму унікальні стосунки, не тільки як матері й дочки, просто свій особливий світ.

Другий приклад – оскільки я не ходила в ясла і садок, я виросла усвідомленим індивідуалістом. Усі по черзі намагалися «запхати» мене в ясла і потім казали, що серце не витримувало, тому що щойно я здалека бачила цю споруду, в мене сльози лилися градом. І вони відмовилися від цих спроб… Я не ходила ні в які колективні радянські форми. Тому все те, що там дітям прищеплювали, «прогуркотіло» повз мене, я нічого цього не знала і росла собі в бабиному садку і з інтересом слухала радіо – я вихованка Українського радіо. І якось (це теж має стосунок до того, що запитала Аня) у мене був великий вчинок: я спеціально вилізла з-під перини, залізла на стіл і зняла радіо, щоб подивитися, як цей хор залазить туди. З одного боку, це було велике розчарування – я побачила там якусь купу дротів, це було таке старе дерматинове радіо. Але це на тривалий час дало роботу моїй уяві.

Напевно, дітям, яких постійно «фарширують», треба давати інколи паузу для того, щоб вони самостійно могли створити свій світ. Із чого створюється світ? У мене інколи бували дні, коли приліт синиці чи снігура був великою подією. Тому що дідусь уже був літній, бабуся теж була нездорова, всі були на роботі, і я займалася спогляданням. Можна було б сказати: це так погано, немає насиченості подій. Як на мене, це було дуже добре. Як наслідок, я потім ловила ці враження від спілкування з дорослими, коли мій дядько, чоловік моєї тітки, дуже красивий, фактурний чоловік, сказав: «У цієї малої не голова, а «Дом советов». Я захотіла дізнатися, що це таке, цей «Дом советов». А вони жили тоді в шахтарському селищі під Нововолинськом, і там я побачила цей «Дом советов». Це був гарний, ошатний будинок із колонами. Я подумала: ну, так нічого, в принципі. (Усміхається.) Ці штришки неймовірно піднімають дитячу самооцінку і розвивають образне сприйняття і мислення.

Розшифровувати знаки з дитинства – надзвичайно захопливе завдання. Тому що так чи інакше вони всі залишають глибокий слід.

Коли я йшла в перший клас, бабуся сказала мені: «Ну, що, дитино, закінчилася твоя воля. Оце тебе як запряжуть – і так до кінця життя». Я думаю: нічого собі! А гірше за все було, що бабуся ще сказала, що «надягнуть на тебе ярмо». І тут я почала «розмотувати» асоціації і згадала, що я бачила ярмо в дядька у хліві. І потім, уявіть собі, коли я стояла на першій шкільній лінійці, у мене був дуже гарний фартух і ще кращий комірець, я з підозрою на всіх поглядала і думала: а раптом вони згадають про це ярмо і його притягнуть? Таке дерев’яне, посіріле від дощів. З одного боку, дитина така ніби не по літах доросла, але все одно – як усе це переплелося тоді.

Це, може, були найбільш сильні враження. Напевно, що були й інші. Наприклад, на мене велике враження справляла наша локацька Свято-Миколаївська церква – навпроти бабиної хати. Я вже казала: мені здавалося, що навпроти кожної хати має стояти церква. Бабуся туди часто ходила, водила мене з собою, і я там усіх цих апостолів сприймала як родичів. І так само думала про те, які прекрасні ці портрети. А вже потім я дізналася про те, що в нашій церкві були роботи самого Йова Кондзелевича. Тому, можна сказати, що навпроти хати був реально Лувр.

«…Я ВЗАГАЛІ-ТО НЕ ХОТІЛА БУТИ ЖУРНАЛІСТКОЮ»

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, кінокритик, кореспондент відділу «Культура» газети «День»: – Із чого почалася для вас журналістика? Чи пам’ятаєте момент цього вибору?

– Я взагалі-то не хотіла бути журналісткою. Довго. Крім тільки одного сплеску реального інтересу: в моєї однокласниці мама була журналісткою, вона працювала в районній газеті. І мама була така симпатична, вона була заміжня за нашим учителем, то взагалі був роман, про який говорили всі Локачі. З дитинства мені запало, що журналістика – це щось таке загадкове. Потім я про це успішно забула, тим більше в радянський час.

Далі я спершу спробувала вступати на філософський факультет. Причому не тільки на філософський, а ще й відділення психології. Але там знаючі люди, завжди були такі біля аудиторій, які можуть наставити на «шлях істинний», мені сказали, що прекрасно було б, якби я була: а) киянкою; б) чоловіком і в) членом партії. За всіма цими параметрами я туди не проходила, а там конкурс був пристойний, людей п’ятнадцять на місце. Та я ще, може, потягалася б, але тут був ще один аргумент, який мене зовсім вивів на інші горизонти. Хтось сказав так: чи хочу я по закінченні вивчати, як впливає колір стін на продуктивність праці? І тут я подумала: я читала книги з філософії, психології, наприклад, про акцентуйовані особистості, я це все прочитала і раптом – така проза. Думаю, ні, я не хочу. І вирішила шукати щось, що на стику і філософії, і психології, і відчуття боротьби за справедливість. Я подумала, що, напевно, це журналістика.

Коли я не вступила перший рік, то пішла працювати на будову, причому з нашими такими ж самими прекрасними невступниками. І вже там я писала, там я познайомилася з нашою молодіжною газетою, в якій я потім проходила практику в Луцьку. Можна сказати, що вони мене втягнули у свої «сіті». Я дуже рада, що так сталося, тому що і до сьогодні саме з цієї газети в нас авторка з Луцька – Наталія Малімон.

Мирослава Шустер, яка була моєю старшою товаришкою, дала мені тоді доручення знайти в нашому книжковому магазині, які на той час постачалися краще, книжку «Неповторність» Ліни Костенко, що тільки-но мала вийти. Мені було так незручно сказати Мирославі, що я нічого не знаю про Ліну Костенко. Вона мені каже: «Ну, але коли будуть ці книги, то ви купіть собі й мені». Хоч я і так часто відвідувала нашу книгарню, але тоді почала ходити туди ще частіше, і таки «вполювала» цю книжку та подарувала одну Мирославі. І для мене ця книга теж була дуже великою подією. До того для мене таким високим авторитетом у слові була Леся Українка. Таким і залишилася на все життя. Але тут раптом я відчула, що є хтось ближчий. Така ж сама сильна сучасна мова. І це була Ліна Костенко. Хто знав, що потім, через багато років, уже в «Дні», коли ми збирали бібліотеку для рідного села Сковороди, ми познайомимося з Ліною Василівною за прекрасних обставин. Я їй потім розповіла цю історію великого наближення. Тому я з дуже великою приємністю згадую ці часи, вони, певно, не дали такого прямого орієнтиру на журналістику, але вони її наближали.

«ПРОТЯГОМ БАГАТЬОХ РОКІВ Я ЗАЙМАЮСЯ НАЙСКЛАДНІШИМ ВИДОМ ПОЛІТИКИ – КОНСТРУЮВАННЯМ МАЙБУТНЬОГО»

Іван КАПСАМУН, редактор відділу політики газети «День»: – Якщо ви не хотіли і не планували бути журналістом, то ким себе тоді бачили, про що мріяли?

– Уявляєте, коли я ще не ходила в школу, казала своєму улюбленому дядькові: підемо поговоримо про політику. Тобто була політично абсолютно ангажованою дитиною… Протягом багатьох років я займаюся найскладнішим видом політики – конструюванням майбутнього. Якщо ніхто цього не підтримає, мені буде дуже шкода, тому що я би хотіла, щоб ця концепція, яку ми створили і реалізовуємо, працювала, зокрема для перепрошивки українського політичного класу. Коли ми кажемо, що проти нас діє потужна кремлівська машина, то це не можна недооцінювати. Політика спецоперацій, яку ми нещодавно побачили на прикладі Казахстану, а до того в Білорусі, вимагає нашої адекватної відповіді. Якщо ми будемо відповідати на це політикою ток-шоу, тоді ми наперед програли. Для того, щоб виграти, потрібно підготувати абсолютно іншої якості національну збірну. Якщо цього не буде, то нас чекає поразка. У класика є така фраза: «Людство, сміючись, розстається зі своїм минулим». Я б не хотіла, щоб Україна, сміючись, розсталася зі своїм майбутнім… Політика – це та справа, до якої потрібно ставитися серйозно. Нам потрібна модернізація національного характеру.

«МЕНІ ДУЖЕ ДОПОМОГЛО ТЕ, ЩО Я ПРИЙШЛА В ЖУРНАЛІСТИКУ В 1984 РОЦІ»

Ігор СЮНДЮКОВ, редактор відділу «Історія» «Дня»: – Наша газета багато в чому поодинока, унікальна, паралелей тому, що ми робимо, немає. Втім навіть підсвідомо, коли йдеш невторованою стежкою, то якось використовуєш досвід попередників. Чи є якісь історичні паралелі друкованих органів, газет, які нам могли би стати в пригоді? Може, з вітчизняних – знаменита газета «Рада», перша українська газета «Основа», з іноземних – Times, Gazeta Wyborcza. Може, ви доповните цей список?

– Мені здається, тут треба мати на увазі той унікальний час, коли була створена газета і який досвід вона могла з собою привнести. Звичайно, ми орієнтувалися, тоді й слоган був такий: «Росія читає «Известия», США New York Times, Україна буде читати «День». Тому що той час був способом переосмислення: що ми винесли з радянського минулого, від якої спадщини ми відмовляємося і що ми беремо. Постсталінський час, преса «відлиги» і преса шістдесятників привнесли в час Перебудови, коли я прийшла в журналістику, дуже сильні вітри. Вони не могли не позначитися. З іншого боку, відкрився світ. Не можу сказати, що взагалі нічого про це не знали, тому що навіть у нас, на Волині, відчувалася близькість західного кордону. Якщо говорити про нашу родину, то, попри скромні умови, моя мама передплачувала три журнали: «Работница», «Радянська жінка», Kobieta i Życie. Я не відчувала себе дитиною провінції, яка не бачила світу. Ну і «Радіо Ватикан», зокрема, яке слухали теж. Тому всі ці «вітри» привносили зовсім інший гуманітарний присмак.

Мені дуже допомогло те, що я прийшла в журналістику в 1984 році, я встигла відчути, що таке затхла тодішня атмосфера, водночас дуже цінна для журналістської школи тим, що не було ніякої техніки, навіть таких здоровенних диктофонів, які потім стали нам у пригоді, не було, і потрібно було все робити з голосу. Не знаю, чи сьогодні хтось із журналістів був би здатний це відтворити, ще й при певному серйозному контролі – за будь-яку помилку могли серйозно покарати. Потім швидко це викласти – просто велика журналістська механістична школа.

А паралельно з цим – товсті журнали, самвидав, який хлинув. Тобто тут немає такої школи, як приклад газети, з якої щось «здерти», а просто віяння свободи і характери людей. У моїй першій газеті, яка тоді вважалася такою цитаделлю «партійного фундаменталізму», люди були дуже цікаві й дуже начитані – латентні антикомуністи в комуністичній пресі. Наприклад, мій редактор допоміг влаштуватися на роботу і захистив чоловіка, який сидів за те, що в студентському гуртожитку потрапив черевиком у портрет Кагановича. Він ніде не міг влаштуватися на роботу, тільки в нашій газеті, яка була типу ортодоксальним виданням. І це для мене важило значно більше, ніж будь-які розмови на той час вільної, демократичної преси. Тому що хто як чинив, так і визначалися на майбутнє характери наступних видань.

І, напевно, все-таки «Солідарність». Потім я познайомилася з Адамом Міхніком... Але це був досвід політичної боротьби, який в Україні ще на той момент не був запліднений західними ідеями. Ми вели свою боротьбу, рухівські видання мали виразний антиколоніальний дискурс, але було мало ідей модернізму. І це серйозно зашкодило всьому політичному дискурсу. Тому що потрібно було взяти на себе всю спадщину і антикомуністичного руху, який був сильний по всьому Радянському Союзу, і я думаю, що на Київ тоді дивилися як на центр, що міг об’єднати і спротив імперській Москві, і водночас прорив до західного світу. Київ із цим завданням не впорався через те, що національні сили були одні надто підірвані, а інші – роз’єднані й мали різне бачення шляхів боротьби. Це позначилося на характері преси. Дуже часто ті, хто в нас був рупором демократії, не могли піднятися на висоту завдань. Тому ми повинні були творити за своїми лекалами. Синтез на основі багатьох різних досвідів.

«ВИРАЗНЕ АНТИКОМУНІСТИЧНЕ ЩЕПЛЕННЯ»

Ольга ВАСИЛЕВСЬКА-СМАГЛЮК, народний депутат України, донька світлої пам’яті Михайла Василевського, власкора «Дня» на Хмельниччині: – Якщо можна було б повернутися на 30 років назад, що ви б змінили у своєму житті та в житті країни? І навпаки, якою ви бачите Україну через 30 років (оптимістичний та реалістичний сценарії)?

– Якщо повернутися до свого, то я хотіла б прожити той час так само, як прожила. Було багато варіантів, коли зовсім інакше могла повернутися моя доля. Тому що, наприклад, коли я працювала на будові, мені добрі люди, котрі якимсь чином стежили за моєю історією, пропонували такий варіант: у нашому районі звільнялася квота, як тоді вважалося, депутата Верховної Ради Радянського Союзу. У нас була тоді така знаменита депутат Олександра Форманюк уже кілька скликань поспіль, і вже мала залишити цю посаду, і місцеве керівництво шукало кандидатуру, тому що коли йде така квота з району, то це погано. Через депутата все-таки тоді намагалися достукатися до верхів, пробити якісь свої питання і так далі. Словом, я, як вони вважали, за багатьма параметрами їм підходила: активістка, медалістка з трудовим стажем і так далі. Мене страшенно агітували не йти на стаціонар, залишитися на будівництві, обіцяли мені для початку Орден трудового червоного прапора, а потім я була би великим московським начальником. Бо до Перебудови було ще далеко. Звісно, я відмовилася.

І потім, коли я вдруге не вступила, ще одна прекрасна жінка, дуже хороша людина, каже мені: «Слухайте, Ларисо, ви не маєте таких зв’язків у Києві. Очевидно, можете ще раз не вступити, а ми вам пропонуємо поїхати в Москву і вчитися у Вищій комсомольській школі. Коли ви її закінчите, будете мати фах історика і розподіл», «а-ля Валя Матвієнко». Коли я ці історії розповідаю, то мені навіть одна моя сусідка говорила: «Ну, ти й непрактична». Я тоді сказала: «Не хочу бути професійною революціонеркою».

Багато часу вже минуло від тих подій. Я думаю, що ціною всіх відмов стає те, що ти знаходиш, що тобі потрібно. І перш ніж отримати «так» від долі, яка робить свої повороти, треба самій вчасно сказати «ні» тому, що не твоє. Очевидно, це через виховання, характер, тому що, наприклад, мої родичі, коли також отримували якісь спокусливі пропозиції, чомусь не змішувалися тоді з владою. До речі, повертаючись до питання Анни Гаврилюк, мені запам’яталося, як моя бабуся обронила таку фразу, це було не спеціально – під час приходу «других совєтів» бабуся сказала: «Ноги моєї в колгоспі не буде». А бабуся для мене була високим авторитетом. Звичайно, на той час це був дуже серйозний ризик. Вона була непримиренною в багатьох своїх поглядах. І з цим має зв’язок інший важливий штрих: бабуся була дуже працьовитою, і мама казала, що «якби не вона, ми б не вижили». Тому що на ній, окрім того, ще шестеро дітей, які пройшли всі випробування – і війну, і трудовий табір у Німеччині, й двічі горіли хати, і потім відбудовувалися. Крім усього того, бабуся була великим життєлюбом зі своєю мудрістю, прямим британським характером, як я кажу.

Один її брат поїхав до війни в Канаду. І ось після війни вони почали налагоджувати контакти, почали приходити листи. Я була малою і вперше побачила лист із Канади від діда. Він тоді надіслав і фотографії. Моя бабуся була дуже ошатна, але все було дуже скромно. Утім, я порівняла. Вони поїхали спочатку в Аргентину, а потім у Канаду ні з чим, а на фотографіях, які вони прислали, стояв такий пан на фоні особняка і великого автомобіля і купа малих, можна сказати, моїх ровесників. І ви уявляєте, у них були такі гольфи і такі банти, і всі вони були такі кольорові, це було вражаюче! А я ж знала, яка працьовита моя бабуся, і я так собі подумала: чому ж за все життя у них нічого немає? Таке виразне антикомуністичне щеплення приходить різними шляхами.

«МАЄ БУТИ ГОТОВНІСТЬ ПІДТРИМАТИ ТОГО ЧИ ТУ, ЯКА ПІДНІМЕ ПЛАНКУ, ЩО БУЛА ОПУЩЕНА У 1999 РОЦІ»

Ольга ХАРЧЕНКО, редактор відділу кореспондентської мережі газети «День»: – Продовжуючи запитання Ольги Василевської-Смаглюк, а в житті країни що б ви, можливо, змінили 30 років тому?

– Я завжди повертаю всіх до 1999 року. Це не 30 років, але це той Рубікон, який країна пройшла. Може, багато хто ще не помітив, але це був великий історичний шанс – отримати президента Євгена Марчука, який був якнайбільше готовий до того, щоб стати українським Вашингтоном. Якось під час меморіальних днів пам’яті жертв Голодомору один журналіст, українець за походженням, з американської радіостанції, сказав, що наш Вашингтон загинув у 1933 році. Я з цим не погоджуюся. У грецьких трагедіях найбільш трагічно, коли гине не герой, а хор. В Україні загинули дуже багато людей, які не дали потомства, які не стали тою надійною опорою для таких лідерів, як Євген Марчук. Просто не вистачило якісного виборця – свідомого свого обов’язку, до якого можна було апелювати.

Звісно, можливо, час залатає ці демографічні «діри». Але за однієї умови – якщо цьому будуть допомагати всі продуктивні сили суспільства. Бо інерція затягує в «чорні діри». Якщо не створити вчасно стратегічну «групу прориву», то країна піде не вгору, а буде «затягнута під лід», і звідти набагато складніше вибиратися. Пригадую, коли була ніч виборів, мені так хотілося достукатися до більшості людей, щоб вони зрозуміли особливість моменту – чому не можна вдруге обирати президента Кучму, чому це залежить навіть не стільки від його особистих якостей. Це був той момент, коли потрібно було, щоб прийшла осмислена, системна людина, яка добре знала попередню систему і яка бачила майбутнє (невипадково друга книга Євгена Марчука була написана як нова парадигма для розвитку України). Були люди, які розуміли цей шанс, – той же Левко Лук’яненко, та ж Слава Стецько. Їх не відлякала кар’єра Євгена Марчука в часи Радянського Союзу. Вони прекрасно бачили, що це унікальний шанс, коли людина зберегла себе і як профі, й як українець. І це саме те, що я обов’язково хотіла б змінити. Тому що мені дуже шкода, що наша Україна так близько була біля цього шансу. Я точно знаю.

Мені здається, що дуже багато людей ще до цього не дійшли і не визнали. Чому це треба зробити? Тому що це не стільки розмова про минуле, ми повинні запрограмувати для себе готовність підтримати того чи ту, яка підніме планку, що була опущена тоді, у 1999 році. Щойно такі люди з’являться, ми повинні всі моментально сказати: так, ми бачимо, ми підтримаємо цього сильного лідера чи лідерку.

«У ЄВГЕНА МАРЧУКА БУЛА ОСОБЛИВІСТЬ: ВІН НЕ МІГ БУТИ ПОПУЛІСТОМ»

Сергій ТРИМБАЧ, кінокритик, кіносценарист, автор «Дня», лауреат Премії імені Джеймса Мейса: – Жінки, дружини міняють русло життя своїх чоловіків. І навпаки. Що змінив у вашому житті союз з Євгеном Кириловичем? І – якщо можна – чи намагалися ви щось змінювати у його житті? Наскільки успішно? Коли можна відповісти: чи писав Євген Кирилович мемуари і якщо так, чи будете їх оприлюднювати? І, може, не тільки мемуари – щось іще з архіву, напевно, він великий.

– Наша зустріч потребує якихось особливих слів і барв, до яких я думаю ще підійти. Ми, звичайно, дуже сильно вплинули одне на одного, це очевидно. Євген Кирилович настільки потужною постаттю був і до нашої зустрічі, але не вповні розкритою. Якщо я до чогось його і схиляла, то, звичайно, до більшої публічності. Хоча в нього була така особливість: він не міг бути популістом, на нього надто тиснув його колосальний професійний багаж. Йому було складно загравати з публікою, водночас він був дуже простий у спілкуванні. І всі, хто з ним спілкувався, знають, наскільки докладно, глибоко і всебічно він міг усе це пояснювати. Я зі свого боку, з досвіду прессекретаря, бачила, що треба більше, активніше, частіше, але Євген Кирилович був безконечно зайнятий саме державотворчими проєктами, у нього не вистачало часу на те, щоб усе пояснювати. А шкода, бо тоді був такий час, коли треба було людям багато пояснювати. Мало хто розумів цю гостроту моменту.

Я, до речі, й не пішла б в урядові структури, якби не постать Євгена Марчука, якого я хотіла підтримати, мені подобалася робота в приватній газеті після державної, це був перший великий досвід. Ще до того, як я прийняла пропозицію піти прессекретарем в уряд, я побачила в постаті Євгена Марчука той колосальний потенціал. Іще в 1994 році я йому говорила: «Вам потрібно іти на президентські вибори». Тому що я вважала, що саме тоді можна було, олігархат ще не складався в країні й не мав такого впливу, як потім, тоді можна було достукатися до людей. І дуже довгий час ми з Євгеном Кириловичем поверталися до цієї розмови, з’ясовуючи, хто все ж таки був більш правий. Бо Євген Кирилович і тоді говорив, і, в принципі, його думка не змінювалася: він вважав, що тоді суспільство не було готове, особливо через те, що запал національних Рухів не рахувався з раціональними аргументами. Зрештою, в 1999 році невипадково обидва Рухи фактично виступили на боці президента Кучми. І таким чином промостили Україні дорогу до глибин поразки. Бо що це, як не поразка – втрата території, сподіваюсь, не назавжди, але тим не менше, і така кількість жертв? Завжди можна згадати, що добрими намірами вимощена дорога до пекла. Рухівські вожді, мені здається, дуже часто наслідували гірші зразки петлюрівських отаманів, це була така історична калька. Невипадково я згадувала, до чого був схильний і Богдан Гаврилишин, який теж бачив широку панораму і казав, що ХХ століття дало Україні гетьмана Скоропадського і майже через 100 років Євгена Марчука. Дві постаті, які могли вплинути по-крупному на псевдонародницький хід української історії, вирвати нас із цього «котла», що постійно відтворює нам поразки. Але для цього треба працювати із суспільством, що ми намагалися робити вже після 1999 року.

Тому я, звісно, не поділяю наше життя на те, що хтось на когось вплинув. Ми, на щастя, зустрілися, і цього виявилося досить для того, щоб потім хтось оцінив це за нас.

А щодо книги, то навіть наш архів у газеті містить дуже багато цінних текстів Євгена Кириловича. Проте, як каже народна мудрість: багато говорити — мало слухати. Нерідко мене жадібно запитують: «Що, Євген Кирилович писав?» А ви що, не помітили? Він весь час писав, апелював, звертався. Достатньо загуглити, і там буде стільки! Але хочеться, очевидно, ще чогось. До речі, багато років носилися з ідеєю про якийсь там чемодан, усім бачаться якісь таємниці. Проте таємниця в тому, що треба навчитися слухати розумних людей. Вчасно. Звісно, записи є, і я думаю, що вони будуть із часом доведені до читабельного вигляду. Тому що вони хоч і у розрізненому вигляді, але цілісні, бо Євген Кирилович надто вимогливо ставився до того, що він пише, усе йому не подобалося. Він навіть мені інколи боявся показувати. Як казала Людмила Немиря, він ефіром був задоволений, усе було добре, але сказав: «Прийду додому, що ще скаже Лариса», хоч я не була таким жорстким критиком. Більше скажу, мені майже все подобалося, що він робив, крім тих публічних виступів, де я хотіла би, щоб він був більш популярним. Мені здається, що школа Марчука якраз у тому й полягає, що потрібно бути професійним і популярним. Це складно, проте треба до цього прагнути. Будемо намагатися зробити книгу.

«ОЛІГАРХАТ ЗАЦІКАВЛЕНИЙ НЕ В РОЗВИТКУ, А ЛИШЕ В ІМІТАЦІЇ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА»

Наталія ЛИГАЧОВА, журналістка, шеф-редакторка інтернет-видання «Детектор медіа»: – Як відомо, медіаринок в Україні є олігархічним, що багато в чому визначає не лише його розвиток, а й розвиток країни. Що з початку, в 1990-х роках, зумовило саме такий розвиток українського медіаринку і чи був шанс цього уникнути?

— Шанс був, і було кілька років українського відродження, про які ми говорили в газеті не раз. І я безкінечно підтверджую правильність оцінки Володимира Ланового, який зазначав, що з 1991-го по 1994 роки ми мали українське відродження. Невипадково тоді був сплеск навіть на тому, що здавалося консервативним на українському телебаченні, українському радіо, тому ж каналі 1+1. Можливо, саме з закриття програми нинішнього міністра Олександра Ткаченка «Післямова» почалася виразна телевізійна контрреволюція, після якої попса заполонила весь інформаційний простір. Ще тоді я сказала, що в нас – політика апартеїду щодо інтелектуального глядача.

Цього можна було уникнути. Були в Україні розумні люди, а потім кудись зникли. Де вони на телебаченні, на якому весь час – шоу в різних образах? Мені здається, що це показник глибокого нездоров’я. Тому що олігархат зацікавлений не в розвитку, а лише в імітації громадянського суспільства. Кожному олігарху прописано, як у кріпосному театрі, мати різні ролі — ось вам свій активіст, свій медійник, свій волонтер. Усі вони тусуються одне з одним, і постійно цей набір із десяти людей ходить з однієї програми на іншу. Де тут розвиток суспільства?

Звичайно, це можна якийсь час ігнорувати. Проблема дуже велика. Думаю, що ми впевнено йдемо за казахстанським сценарієм, оскільки факт залишається фактом — у нас один президент, так, прекрасно закамуфльований під великі зміни. Шість його таких образів, але система незмінна. У Казахстані відбулося накопичення проблем, хоча там – мені здавалося на якомусь етапі, Євген Кирилович теж, до речі, про це говорив – зробили й правильні кроки. Зокрема, в тому, що посилали свою молодь вчитися за кордон, і молоді казахи — це часто урядовці, які справляли приємне враження на дуже багатьох людей. Також у Казахстані є англійська юрисдикція з економічних питань – це теж дуже важливо. Проте кланова система дала підставу Росії, очевидно, говорити свій сценарій. Без них там не обійшлося, без сумніву, так само, як і на нашому другому Майдані, почерк відомий. Вони звикли користуватися нашими проблемами і тим, що народ активний, мужній, але наївний політично. Тому треба бути дуже обережними на таких поворотах, бо маємо дуже непростого сусіда.

«ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКОГО ПОЛІТИЧНОГО КЛАСУ ПОЛЯГАЄ В ТОМУ, ЩО ВІН НЕ РОБИТЬ ВИСНОВКІВ»

Андрій ЦАПЛІЄНКО, журналіст, лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2021: – Історія не має умовного способу. Але, на вашу думку, від 2014-го і дотепер, де ми проскочили той поворот на роздоріжжі, коли був шанс уникнути трагічного розвитку подій в Україні?

— 2014 рік — це, на мій погляд, не та точка відліку. 2014 рік — це те, коли вже все стало очевидним. А хвороба визрівала, запальний процес ішов: з 1994 року в латентній формі все нагромаджувалося. 2004 рік дав нам прекрасний шанс вискочити з цього сценарію, який готувався. Проте, як ми писали тоді в газеті, в 1999 році був президент, але не було народу, а в 2004 році вийшов народ, але не було президента. Звичайно, зі мною не погодяться більшість людей, тому що вони, як тоді, так і тепер, перебувають у полоні образів, а не говорять про раціональні речі. Тому що справді Віктор Андрійович Ющенко — приємна людина, у певних сферах він дуже компетентний, і там оцінка може бути інша. Проте для складної країни, якою є Україна, треба мати трохи інший характер.

Пригадуєте, коли випав цей золотий шанс, така колосальна підтримка, мирна революція, справжня «оксамитова», і Захід з великим інтересом ставиться до того, що відбувається на Майдані, – і потім такий стиль роботи, з яким не можна було погодитися. До речі, тоді Євгена Кириловича таки вмовили стати позаштатним радником, він не дуже хотів, але все-таки погодився, бо прагнув, щоб Україна пробилася і отримала ПДЧ. Він мав пакет документів, усе підготував для Ющенка, а той за всі роки президентства жодного разу з ним не зустрівся.

А хто в нас назвав Кучму «рідним татом»? Пам’ятаєте? Вони латентні кучмісти не тому, що отримали від нього всі шанси, а тому, що стали в ту ж колію і повели країну до проблем, які вона має сьогодні. А народ дав Ющенку колосальний карт-бланш на зміни. І поряд із ним повинні нести відповідальність за це всі його політичні соратники. Проблема українського політичного класу полягає в тому, що він не робить висновків. Через десять років після 2004-го знову повторилися ті ж проблеми, майже з усіма тими ж персоналіями: здача Криму і потім засідання Ради безпеки, на якій стало абсолютно очевидно, що вони не здатні дати раду ні собі, ні країні. Що в той час, коли треба було рятувати Крим, вони не могли поділити портфелі. Проте – як нічого не було: знову ті ж самі рейтинги малюють, визначають, хто попереду, хто позаду, і працюють на улюблений посил Кремля – посилюючи те, що ті постійно розробляють, що Україна не життєздатна, не державотворча. Це абсолютно не та модель, яка потрібна, щоб Україна показала свою життєздатність. Насамперед потрібно бути більш розбірливими у виборах, і якщо вже показали комусь червону картку, то дотримуватися цієї лінії.

«ПАПЕРОВА ПРЕСА ПОВИННА ЗБЕРІГАТИСЯ»

Соня КОШКІНА, журналістка, шеф-редакторка інтернет-видання «Лівий берег»: – «День» – чи не єдина всеукраїнська газета, яка понад чверть століття виходить у папері, навіть сьогодні, коли більшість активних гравців ринку вже давно від цього відмовилися. Як вдається забезпечити вихід друкованої версії? Як утримувати інтерес читача на постійній основі, коли люди все ж звикають переважно до цифрового способу споживання інформації? Яке майбутнє не просто друкованих ЗМІ, а конкретно щоденних періодичних видань?».

— Залежить від того, на які країни орієнтуватися. Наприклад, Японію ніхто не запідозрить у тому, що вона не модерна. Проте вони кілька накладів своєї паперової преси друкують вдень. Також є Британія, яка, незважаючи на свою велику історію, є модерною країною і зберігає консервативні цінності. Ми бачимо, що і в тих, і в тих країнах є великий сектор паперової преси.

Мені здається, що зручність (як дехто говорить на користь цифрового способу споживання інформації) – це не головний критерій. Треба мати всі можливості для задоволення населення, яке має різні потреби. Є люди, які читають книжки, є заможні люди, які не присутні в мережах, є люди, які обмежують дітям споживання низьковартісної телевізійної продукції. Усе це треба пам’ятати. І є люди, які отримують задоволення від читання паперової преси. Інша справа, що паперова преса має дорожити цим шансом, заповнювати свої шпальти вартісними текстами, щоб ліси не страждали від трешу.

До речі, тут є ще одне важливе спостереження. Коли під час другого Майдану був великий переляк, російська преса зникла з мережевих супермаркетів — не було нічого. Так з’явився шанс, і наша українська преса там з’явилася. Зараз знову — повна монополія. Через це я часто казала, що від Майдану до Майдану російська присутність не зменшується, вона просто в іншій формі відтворює свої впливи. І це дуже серйозний знак-попередження, що «окраденую збудять» в черговий раз, якщо не відстежувати через всі засоби, що відбувається в українському суспільстві, що відбувається з інформаційним простором.

Звісно, ми не можемо зробити якісь революційні кроки, але на той сегмент, який звик орієнтуватися на якість, ми справляємо своє враження. І тут не треба говорити про якісь особливі засоби, треба дотримуватися політики, яку ми проводимо, — довіри до нашого читача й намагання відстежувати його інтерес.

Ми були серед тих, хто першим мав усі електронні можливості, носії, мав свої рубрики на сайті, а коли ще ніхто цього не робив — ми створювали віртуальні музеї, організовували чат-конференції. Повинно бути присутнє все, що несе з собою якість.

Звісно, всі зараз споживають дуже багато цифрової продукції, і, очевидно, це буде розростатися. Водночас усі країни помічають таку нездорову тенденцію, особливо там, де немає міцної держави (а ми не встигли за 30 років це зробити), що інформаційний простір-прохідний двір створює нам немало проблем. Невипадково в останній момент почали закривати телеканали з особливо токсичними впливами. Це вже дійшли до останньої межі. Наші органи абсолютно нічим не займалися з погляду наповнення ринку якісними медіа. А можна було врегулювати раніше, щоб був вплив. Попсове не обов’язково має бути ворожим, але ми запустили проблему дуже далеко.

Паперова преса теж не вирішує всіх проблем, утім вона повинна зберігатися. Ми вдячні за те, що в нас є підтримка від читачів. Хіба не є показником, що коли ми оголошуємо передоплату на наші книжки, то з року в рік вона росте. Люди ще часто не знають, про що книжки, але передплачують. Тому що є довіра, довіра до якості продукції за ці 25 років. Звісно, треба мати на увазі, що й усі інші платформи теж треба розвивати. І ми присутні в телеграмі, твітері...

Люди кажуть, що зараз буде наступне покоління тіктокерів, які взагалі не будуть здатні прочитати абзац. Чи добре це для суспільства? І чи повинні ми пливти за хвилею, чи робити певні зусилля? Ми ж казали, і це наш слоган, що Україна — це зусилля.

«МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, КНИЖОК НЕДОСТАТНЬО, Я БИ ХОТІЛА РОБИТИ ДОКУМЕНТАЛЬНЕ КІНО»

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор Національного університету «Острозька академія», автор «Дня»: – Чому ви вирішили, що газети недостатньо, треба ще випускати книжки, книжкову серію? Яка саме з випущених «Днем» книжок є для вас найбільш значимою?

– Мені здається, що і книжок недостатньо, я би хотіла робити ще і документальне кіно. Це залежить від того, що ти маєш ідеї і хочеш заповнювати простір. Якщо особливо видно, що цим ніхто не займається. У той час, коли ми взялися за книжки – а це було 20 років тому, вийшла перша книга «Україна Incognita», – історичної теми в медіа, у тому образі, яке я собі уявляю, не було. Потрібно було передумати історію України, переказати її по-новому, новими словами і з новими сенсами. Я думаю, що найкраще маркетингове дослідження було, коли ми побачили, як люди вирізають матеріали на історичні теми з нашої газети. На зустрічі у теперішньому Кропивницькому мені цю власноруч зроблену книгу з газетними вирізками подарували.

Пам’ятаєте, коли була зустріч Джеймса Мейса із Орестом Субтельним, він був настільки здивований, що ми показали «Україну Incognita», казав, що ми вже далеко пішли. Звісно, за ці роки по наших книжках могли вивчитися два випуски. Але наша державна машина на це не реагує. Сподіваюся, що, можливо, Інститут книги та Український культурний фонд прислухаються до тих, хто вважає, що їхні діти хотіли, аби такі книжки були в них хоча б як допоміжна література у школах та університетах. І це має проміжне значення. Якщо у школах та інститутах немає достатнього сучасного прочитання історії, це має серйозні наслідки. Ми маємо нерозділену ідентичність досі. Росія не вгаває. Усі їхні політики оголошують нові історичні ініціативи. Мені здається, наша державна машина у цьому плані недопрацьовує, не захищає населення, а має бути спеціальна «антивірусна програма» та зроблені історичні «щеплення», щоб наступне покоління було невразливе до всіх цих токсичних кремлівських впливів. Тому ми з самого початку зрозуміли, до чого діло йде. Наша остання книга «Детокс» увінчала «антивірусну» історичну програму газети «День» для нашого народу.

Я часто згадую Володимира Панченка, який одного разу запитав: «А чому б з усіх цих прекрасних текстів під рубрикою «Україна Incognita» не зробити книгу?» У відповідь я запитала: «Чи будете зі мною?» А він був прекрасною людиною, де слово і діло було завжди у парі. Тож допомагав мені у першому книжковому проєкті. А далі – понад 50 позицій за ці всі роки. Мені б хотілося, щоб цілісно це сприймалося як гуманітарна концепція перенавчання українського населення, щоб створити із населення громадян.

«ПРОТИ ЗУСИЛЬ ГАЗЕТИ «ДЕНЬ» БУЛА ВИПРОБУВАНА ОСОБЛИВА ТАКТИКА – ЗАМОВЧУВАННЯ»

Сергій СОЛОДКИЙ, перший заступник директора Центру «Нова Європа»: – Центр «Нова Європа» приділяє багато уваги сприйняттю України за кордоном. Для цього ми проводимо відповідні дослідження про «м’яку» силу нашої країни, заходи за кордоном, спільні дослідження з провідними аналітичними центрами світу, привозимо закордонних лідерів до України. «День» так само докладав і докладає титанічних зусиль для просування українського наративу для зовнішньої аудиторії: і англомовним дайджестом, і перекладеними книжками різними мовами. На вашу думку – у чому сила України, чим Україна має і може бути цікавою, корисною для іноземців?

– Мені приємно, коли наші колеги, які пішли по різних світах, зі знанням справи ставлять цікаві запитання. Сергій, коли працював у «Дні», був свідком багатьох подій, які я згадую і про які розповідаю. Якби не англомовний тижневик, до нас би не прийшов Джеймс Мейс. Він на той час шукав роботу. Коли приїхав до нашої прекрасної України, побачив гуманітарну руїну і працювати йому особливо не було де. І тут ми зустрілися. Він для мене був іконою, а я для нього – шансом за щось жити. Крім усього іншого – це носій мови, а ще глибоке знання нашої теми. І чудо, коли співпали наші особливі інтереси, зробило англомовний «День», дуже потрібний для Заходу. А потім ми робили інші спроби. Звісно, у перший рік газети була лише українська версія. Наступного року, попри критику, я вирішила, що має бути і російська. Наші патріоти створили з цього приводу немало шуму. І я була тоді, та й досі переконана, що необхідно було працювати з аудиторією пострадянського простору та впливати на неї. Просто ніхто не вірив, що ми можемо виробляти продукцію. Російською мовою ми доносили українські сенси. Почали працювати з історією, що було дуже важливо.

Коли ми створили «Україна Incognita. ТОП-25», то ці книжки вийшли російською, українською та англійською мовами. Є примітна історія щодо цих книжок, коли Ганна Гопко проводила екскурсію Києвом під час другого Майдану для віцепрезидента Байдена. Потім з’явився лист подяки за цю книгу від Байдена Ганні, на адресу тоді ще голови парламентського комітету закордонних справ.

Таких книжок наші прекрасні автори розвезли по світах немало. Шкода, що така «саквояжна дипломатія» не знайшла жодної підтримки. Було б добре, аби ці книжки були на розкладках в аеропортах. Ми зверталися в Міністерство закордонних справ із такими ідеями, але завжди знаходилися відмовки. А мені здається, що недооцінювати такі речі не можна. Це справді «м’яка» сила не тільки за м’якою палітуркою, а за впливами. Країна, яка має інтелект, може зачаровувати вихованістю, розумом, інтелігентністю, манерами. Це потрібно для того, щоб бути прийнятою у світі. Над цим ми як держава недостатньо працюємо.

Сергій СОЛОДКИЙ: – Останніми роками стало модним словом «трендсетер». «День» був законодавцем трендів усі роки існування, він програмував українських політиків, лідерів думок на той напрямок розвитку, який сьогодні сприймається як щось логічне і незаперечне – чи стосується курсу на НАТО і ЄС, чи помісної церкви, чи донесення історичної правди. Мабуть, часто хочеться сказати: а ми ж попереджали… Що підживлює ваш оптимізм? Уявімо, зараз саме той момент, коли українці вас точно почують і врахують – що б ви сказали?

– До речі, наша прекрасна читачка Ірина Мацепура якось подарувала мені футболку із надписом – «Я ж вам казала»…

Я не дуже уявляла собі, що все, про що кажу, може бути моментально сприйнято більшістю. Я прекрасно уявляю, наскільки великі є сили протидії. І це не тільки інерція. Проти зусиль газети «День» була випробувана особлива тактика – замовчування. Це спрацьовувало на природні вади журналістського середовища, не тільки нашого універсального. Буває, що люди неохоче когось підтримують через заздрощі чи відсутність солідарності. Але для України це має особливо руйнівний характер. Нам протипоказана така лінія поведінки. Нам потрібне вміння підтримувати одне одного у кращих виявах, які працюють на якість інформаційного простору. Тому я ціную колег із різних аудиторій, з різних видів журналістської зброї, з різних каналів, які підтримують або здатні підтримати нас, особливо, коли ми робимо фотовиставку. Важливо, коли канали від різних власників приходять, підтримують, дають призи. І ось 21 січня відбудеться її відкриття, сподіваюся, вони не зрадять своїм кращим пориванням і прийдуть та висвітлять нашу фотовиставку.

Дуже важливі мої інтерв’ю вийшли в «Телекритиці» (зараз «Детектор медіа»), тобто треба цінувати те, що є. І цього потрібно Україні більше. Ми маємо навколо себе конкурентний світ, і найбільше, чого нам не вистачає, ось цього прориву у вищий світ якості. Усюди можуть бути свої проблеми, і ми з ними зустрінемося ще не одне десятиліття. Якщо ми не встигнемо підготувати людей, які будуть поєднувати в собі те, що чує сьогоднішній світ, що буде доносити ті інструменти, які справді мають глибокий заміс історичних знань та освіти, нам буде складно без таких лідерів. Але я бачу ознаки того, що щось пробивається. Є таке відчуття, що десь, через усі ці поразки, такі люди є, і вірю, що вони з часом проб’ються. Як любив цитувати колись Сергій Кримський: усе найбільш значиме приходить у життя на голубиних ніжках – дуже тихо, непомітно...

«ГАЗЕТА – ЦЕ НЕ ЛИШЕ РИНОК»

Лариса ВОЛОШИНА, журналістка, ведуча програм UA: Крим: – За 25 років існування газети який день був, на ваш погляд, найбільш критичним, а який – найбільш продуктивний?

– Думаю, у кожного керівника є проблема, коли йде хтось із команди. Є переходи природні, є дуже травматичні. А щасливих історій, пов’язаних із людьми, було багато – з листами, відгуками, підтримкою, це і смисл існування. Бо газета – це не лише ринок… У нашому випадку газета – це реально місія.

Країна, яка стільки століть не мала своєї державності, повинна була відтворити правила, за якими можна було зробити цей трансфер – перейти в іншу якість. Хто це має робити? Мені здається, що ми намагалися з усіх сил дати можливість нашим читачам бути співавторами газети. Ці роки були щасливі в тому, що бачили, що вони таки підросли. Згадайте хоча б Літню школу журналістики. Ми бачимо, як за місяць літньошколярі здобували те, що, як вони казали, не отримували за довгі роки навчання. Або коли завдяки Миколі Жулинському я одразу поїхала в Острозьку академію, за його словами, там обов’язково треба було мені побувати. З того часу яка у нас продуктивна співпраця! Скільки ми створили разом текстів про Острозьку академію! Нещодавно Кирила Лукаріса зарахували до лику святих. А це був ректор Острозької академії. Це слід грецьких мудреців. І які це зв’язки! Тобто тодішня Україна – це Україна багатомовна, освічена, шляхетна. Якщо подивитися на наше співжиття з Російською імперією, то ми набралися «реп’яхів», що й досі не можемо вичиститися. Насправді Україна втратила дуже багато своєї культурної спадщини. Це не перекривається періодом Радянського Союзу, коли кров не лилася рікою. І хтось вважає, що це вже непогано. Але з точки зору цивілізаційного розвитку ми багато втратили.

Тому й потрібна була історія, книжки, а не лише газета, бо газета де – в якому просторі? Газета серед руїн? Чи треба було газету творити і одночасно проєктувати майбутнє, творити образ того, за якими лекалами повинно бути створено покоління для нової політики? Без волі немає нічого. Україна – це зусилля, а не як простіше.

«ОТРИМУЮ НЕЙМОВІРНЕ НАТХНЕННЯ ВІД РОЗУМНИХ ЛЮДЕЙ»

Ольга ХАРЧЕНКО: – В одну з попередніх річниць редакторства ви поділилися особистим «рецептом», сказавши: «Я шукала у країні тих, хто розуміє, як ми можемо підвищити інтелектуальну планку». Чому ви поставили самі собі такий виклик?

– Я отримую неймовірне натхнення від розумних людей. Яким скарбом був для мене Сергій Кримський! І саме навколо його постаті утворився фан-клуб газети «День» в Алушті під час нашого з Євгеном Кириловичем відпочинку. Тому що його тексти, які ми повторювали майже в кожній книжці, зокрема «Ефект високого неба…», якимись неймовірними властивостями підтягували різні аудиторії. І що цікаво – це людина з Донбасу. А скільки він дав нам усіх іншим шкіл! І як не вистачає таких людей! Знову ми говоримо про потребу це цінувати.

Зараз треба більше філософії, історії, більше якісного, тільки розумне давати дітям, виховувати їх красою, водити їх у місця, де вони побачать щось розумне. Мені сподобалася фраза, почута від маминої сестри: «Цю дитину треба кудись повезти, їй потрібні нові враження». І повезли нас із двоюрідною сестрою на озеро Світязь. Але збори в поїздку, манікюр із листків герані, поїздка в автобусі, дощ, який почався, як тільки ми приїхали, – слід від цього та бажання дорослих розширити мені світогляд, показати мені світ нових вражень залишився у моєму серці. До сьогодні я хвилююся, коли це згадую...

Коли ж я дивлюся на дітей, які живуть у «кам’яних мішках», які не мають своїх майданчиків, яких будять о шостій ранку, везуть на інший кінець міста у школу, я тішуся, що не вчуся у цей час. Але я співчуваю і батькам, і дітям. Пам’ятаю, моя бабуся дуже страждала від того, що в нас відрізали город. Від неї була фраза: «Вони проїхалися ще й по дідовому берегу». А це був шикарний луг, де я малою лежала у траві. Тому зараз таке відчуття, що люди покарані ось цими епідеміями за якесь варварство, яке не закінчується. Із розвитком медіа, безкінечним вдосконаленням технологій варварства не стає менше. Очевидно, у чомусь є проблема. Думаю, менше стали працювати над гуманним вихованням. Виявилося, що гуманне зазнає поразки, люди не знають, чи треба виховувати дітей гуманними, добрими, щоб вони не стали жертвами негідників, яких виховують бути циніками. І це все не обіцяє легкого майбутнього. Навіть ось ці стреси і струси простору від пандемій мали б налаштувати людей на те, що треба здоровіше життя впроваджувати у країні. Та це залежить від державної політики. Має бути екологічний простір, що стосується усього, особливо політики, усіх інших сторін життя.

Катерина АМОСОВА, професорка, лікарка-кардіологиня: – Упевнена, що не тільки для мене «День» нерозривно пов'язаний з особистістю, принципами і цінностями його творця і лідера – Лариси Івшиної. Попри всі перипетії українського політичного життя серед наших ЗМІ «День» займає унікальну позицію вірності високим стандартам журналістики, інтелектуальності й інтелігентності, прищеплення українцям гордості бути громадянами країни з багатою історією й європейською культурою, яку пронесли через сторіччя непересічні особистості й патріоти. Вітаючи пані Ларису з ювілеєм, хочу поставити запитання: які нові проєкти готує «День» своїм читачам у 2022 році?

– У своїй газетній біографії маю особистий досвід спілкування з Миколою Амосовим. Він справляв на мене незабутнє враження ще у радянський час. Коли я працювала у Києві в партійній газеті, нашому редактору прийшов лист від якогось партійця, який побував на зустрічі з Амосовим у Будинку вчителя. На той час це були надзвичайно важливі зустрічі, бо через них пробивалося гуманітарне світло від великих учених. Адже в той час у Києві працювали Глушков, Антонов – колосальні світила на весь радянський простір. І в тому листі йшлося, що Амосов сказав: «Человек изначально ни для какого коммунизма не создан». До нас прийшла тільки копія, наш редактор сказав це засунути якнайдалі – із розумінням, що не треба давати хід інформації.

А для мене тоді можливості перетинатися чи бути на зустрічах з Амосовим були надзвичайно цінними. Він справляв величезне враження своєю манерою, іронічністю, певною в’їдливістю, прямотою. От міг сказати прямо, що люди копають собі могилу ножем та виделкою. Він любив бігати, його часто бачили біля університету. Багато хто говорив про те, що він дозволив у себе в інституті перші художні виставки. І була аура, що в інституті не брали хабарів… Книга «Дня» «Детокс» присвячена зокрема і тому, що в нашій країні недооцінили багатьох, хто зберіг Україну в радянський час. Мені здається, що їм ще не віддали належне.

Що стосується проєктів газети. Основне наше бажання – збільшувати територію розуму, хоч чого б це стосувалося. Найперше, ми плануємо оголосити передоплату нашої книги «Україна Incognita». Це буде десяте перевидання у 20-й рік заснування Бібліотеки газети «День». Я маю намір написати спеціальну передмову до цього перевидання. Також ми плануємо підготувати книжку під назвою «День і вічність Євгена Марчука». Крім цього, плануємо відновити після дворічної карантинної паузи Літню школу журналістики, розвивати інші наші проєкти, такі як Фотовиставка «Дня», і, звичайно, продовжувати робити цікаву, змістовну газету та сайт.

Будьте з нами і пам’ятайте, про що говорив Євген Чикаленко.

 

Delimiter 468x90 ad place

Подписывайтесь на свежие новости:

Газета "День"
читать