«Камуфляж»... серед книжкових полиць

Гадаєте, плести маскувальну сітку — просто? Аж ніяк! Як кажуть, перевірено на собі. Невисока рамка, на ній натягнута на гвіздки власне сітка, й у її шпаринки треба вплести стрічки з камуфляжної тканини: через дві-три клітинки, у формі якихось фігур, ліній чи зигзагів, але без гострих кутів. Ніби й не головоломка, але з першого разу страшно зіпсувати роботу працівниць Національної парламентської бібліотеки України. Так-так, саме бібліотекарів. Отака рамка для плетіння стоїть у холі на першому поверсі. Знаємо, що маскувальні полотна для військових чи «кікімори» плетуть у багатьох місцях, але щоб у бібліотеці, та ще й такій солідній — про це почули вперше. І «День прийшов подивитися на власні очі, як це відбувається, хто бере участь і для кого стараються бібліотекарі.

Галина Кириченко, заступник гендиректора з питань інформаційно-бібліотечного обслуговування користувачів, розповідає, що долучилися до проекту «Маскувальна сітка для армії руками волонтерів» на початку серпня. Дві сітки вже сплели, на підході — третя. А почалося все з того, що ще взимку дехто з працівників брав участь у схожих волонтерських заходах. «Потім до нас звернулася з листом Олеся Корягіна, яка є координатором проекту. Ми подивились, де може бути місце для плетіння, волонтери привезли нам раму, так само привозять матеріали — обрізки швейного виробництва. Волонтери показали, як це треба робити, наразі це літня сітка, призначена для накривання техніки», — розповідає Галина Кириченко.

Співробітниця бібліотеки Олена Майборода вносить деякі уточнення: «Я брала участь у виїзній акції з плетення сітки на Михайлівській площі й запропонувала волонтерам звернутися до нашої бібліотеки, щоб і в нас така ініціатива з’явилась».

І почалося! Плетуть усі, хто має бажання. Особливо хвилювались за першу роботу, до речі, назвали її «первісточкою». Покликали на оглядини волонтерів, ті перевірили, внесли правки й винесли вердикт: для першого разу дуже добре. Коли сіток було дві, їх відправили через тих же волонтерів морським піхотинцям під Маріуполь. «Уже був дзвінок від бійців, хлопці так щиро нам дякували, я говорила з ними, а  в самої сльози виступали і мурашками бралася шкіра. Крім сіток, наші працівники зібрали солодощі, деякі засоби гігієни, дитячі малюнки, побажання, вклали  лист-звернення від бібліотеки. Хлопці особливо дякували за малюнки та обереги. Вони вже вислали нам фото з технікою, вкритою нашими сітками», — ділиться приємними новинами Галина Кириченко.

УСЬОГО МІСЯЦЬ БІБЛІОТЕКА ГОТУЄ КАМУФЛЯЖНІ «СХОВАНКИ» ДЛЯ ТЕХНІКИ, А КОЛЕКТИВ УЖЕ ЗВИК, І ЦЕ ДОДАЄ ЇХНІЙ РОБОТІ ЯКОГОСЬ ОСОБЛИВОГО ШАРМУ

А відвідувачі на таку незвичну діяльність реагують по-різному. Хтось розпитує, хтось допомагає, але багато хто чомусь дуже поспішає. Коли спілкувались у холі, читач, що проходив поруч, відреагував на запрошення долучитися до роботи дещо дивно. Мовляв, ми ж підписали Мінські домовленості, капітулювали, то навіщо щось робити? Але є й такі, хто приєднується до доброї справи: «При мені один із користувачів, інтелігентний чоловік, попрацював у читальному залі, а потім допоміг у плетінні сітки, причому цілком професійно», — коментує пані Галина.

До роботи працівниці стають у вільні хвилинки — хто приходить зранку, хто лишається після завершення робочого дня, «День» прийшов у обідню перерву. Для плетільниць — це як фізкультхвилинки. Тож о пів на першу, наче бджілки на квітку, позліталися співробітниці до маскувальної рамки. Хто стоячи, хто навприсядки вплітали стрічки між клітинками. Як дивитися збоку, то все виглядає просто, але є своя техніка плетіння. Усі дотримуються однієї методики. Відвідувачів просять консультуватися з бібліотекарями, щоб плести сітку в одній манері, бо вже був гіркий досвід, коли довелося переробляти її частину.

МАРІЯ КАДИМСЬКА БЕЗПЕРЕРВНО РІЖЕ КЛАПТИКИ ТКАНИНИ НА СМУЖКИ, АЖ ДО ПОЧЕРВОНІННЯ ШКІРИ. ВОНА З ХВИЛЮВАННЯМ ЗГАДУЄ ДЗВІНОК БІЙЦІВ, ЯКІ ДЯКУВАЛИ ЗА ЗРОБЛЕНУ БІБЛІОТЕКАРЯМИ РОБОТУ

Є серед працівниць і профі. Лідія Пилипчук скромно й трохи з хвилюванням розповіла, що плела вже раніше: «Я плела з групою людей ще взимку, робили білі сітки. То виходить, що в мене більший досвід, бо перша почала це робити, а потім показувала дівчатам, зараз всі плетуть чудово».

Саме вона й провела міні-майстер-клас, показала автору, що й до чого, але, дивлячись на майстерність жінок, спробувавши повторити показане, бо слід так плести, щоб сітка була натягнута, а ще є купа різних нюансів, одним словом, дійшла думки — треба набивати руку. А поки краще не псувати роботу колективу. Комусь для навичок вистачає години, а комусь треба більше. І кожна працює зі своїм почерком, зі своїм візерунком.

«Униз відпустіть, познімайте з гвіздочків»,  «Треба спочатку зафіксувати за нижні гвіздки, а потім потягнути угору». Це жінки обмінювалися репліками, коли перетягали сплетену частину сітки на край. А хто не плете, то нарізає клаптики тканини на смужки або зв’язує короткі стрічки в довші. Гардеробниця Марія Кадимська ріже з квадратиків смужки, і ножиць не випускає з рук майже всю свою зміну, аж червоні сліди на пальцях: «Весь час майже ріжу. Коли хтось із читачів приходить — приймаю або видаю речі, залишені в гардеробі, й ріжу далі. Треба ж допомагати нашим хлопчикам. Коли був дзвінок від бійців, я плакала, в мене теж три сини, один військовий, але не там. Шкода усіх дітей, які там».

«Там», тобто на фронті, є й працівники бібліотеки. Жінки розповіли про колегу Юрія Зборовського, котрий майже рік тому пішов добровольцем у батальйон «Київська Русь». Для нього збирали посилочку, хоча чоловік скромний і ледь погодився повідати, чого ж потребує на фронті. Є родина, де чоловік та дружина працюють у бібліотеці, а їхні сини воюють. Тому тема війни так чи інакше увійшла в життя бібліотеки. І, в принципі, не могло бути інакше, адже саме цей заклад у час Євромайдану був у гущі подій, із вікон приміщення працівники бачили й чули все, що відбувалось у ті дні, в бібліотеці тоді ж працював і медичний пункт. Галина Кириченко робила певні нотатки тих подій, а вже згодом підготувала щоденник як реконструкцію майданівських спогадів. Ці події увійдуть до чергової частини літопису бібліотеки. А ще бібліотекарі беруть участь у Всеукраїнській акції «Бібліотека українського воїна», роблять ще багато добрих справ, за що їм дякують бійці.

Тому особливої мотивації для себе тут ніхто не шукає, просто роблять те, що здається їм під силу. «Із того, що я можу зробити, я роблю саме це», — пояснює Людмила Любаренко свою участь у плетінні. Ми відійшли трохи убік, щоб не заважати плетільницям, поки розмовляли, жінка зв’язувала короткі стрічки в довші. І за якихось кілька хвилин у руці їх була повна жменя.

«Я й раніше плела, а тут вийшла з відпустки, здивувалась, але це дуже зручно, не треба шукати, до кого приєднатись. Коли довго сидиш за комп’ютером, втомився, вийшов, трошки поплів — і відпочив, — каже пані Людмила і коментує свою роботу. — Зараз зв’язую шматки докупи, бо плести маленькими шматочками не дуже зручно. Це тканина з фабрики, певно, бо знаходили в коробках і папір від викройок. Спочатку плели з того, що краще і побільше, а потім — з того, що лишилось».

«У мене якось вийшло зразу, при чому розслабляєшся, отримуєш задоволення. Це як лускати насіння, не можеш відірватися, — приєднується й до розмови, й до зв’язування стрічок Тетяна Швачка. — Ми дуже зраділи, що військовим сподобалась наша робота. А коли вони ще кажуть нам: «Ви тримайтесь», то дуже приємно, бо це ж ми їм маємо таке бажати».

Кому дістанеться ще незавершена третя сітка, жінки не знають, це вирішують волонтери. Та попри захоплення своєю справою, мають одне бажання: аби зимові сітки не довелося плести.