Через океани та степи

До Байкалу на «Дніпрі»: пара з Iвано-Франківська везе українську культуру в Азію

Проїхати 20 тисяч кілометрів — Казахстан, Монголію і Росію, щоб розповісти про українську культуру — такі сміливі плани у Петра Буяка та Юлі Плисюк з Івано-Франківська. Їхатимуть транспортом, яким ще ніхто так далеко не подорожував, — мотоциклом «Дніпро» з коляскою. Пара готується до свого проекту вже півтора роки— вирушити планують на початку червня.

«Ми захотіли поїхати в Азію. Поступово наша ідея сформувалася, і ми подумали: а що ж ми людям, які зустрічатимуться на нашому шляху, будемо давати від себе? Ми будемо ночувати десь у юрті у зовсім незнайомих людей — і що ми їм розкажемо про себе і Україну?»       — розповідає Петро Буяк. З часом у пари виникли чотири «пропозиції»: по-перше, кухня. Щоб готувати українські страви в Монголії чи Казахстані, Петро і Юля вже зараз сушать деякі овочі, яких не вирощують в Азії. Далі — художнє мистецтво. Спеціально для цієї експедиції художник Ярема Стецик малює картини з етномотивами. «Ці твори будуть купувати люди в Україні і передавати їх комусь як подарунок. Ми виставляємо їх в Інтернеті і, наприклад, людина пише: «Я хочу подарувати цю картину президентові Монголії», — і ми будемо виконувати таку вимогу! — запевняє Петро, — У нас є зв’язки з журналістами, потужними байкерськими клубами, які також мають свої зв’язки, і тому все це можна буде організувати». Мандрівники візьмуть із собою і трохи ковальських виробів, сувенірів та іграшок, які спеціально виготовлятимуть діти для своїх однолітків із Монголії, Казахстану і Росії. «У тих краях дуже велику увагу звертають на подарунок. У Монголії людина може просто підійти до тебе на вулиці і щось подарувати            — і ти маєш дати їй щось взамін. Коли йдеш у гості до чужої людини, вона не захоче від тебе грошей, але ти маєш їй щось подарувати», — пояснює Петро.

НА НАС ТАМ УЖЕ ЧЕКАЮТЬ

«Найдовші зупинки — по тижню — ми плануємо в Алмати і Улан-Баторі,— діляться планами Петро і Юля. — Хочеться відвідати чимало місць, і багато людей нас там вже чекають. В інших містах будемо від одного дня до трьох». Петро розповідає, що йому цікавіше в далеких селах, де немає міської суєти, а люди — простіші та відкриті до спілкування: «Те, що ти дізнаєшся в селі, часто може повністю тебе змінити». А от Юлі більше до душі великі міста, бо села, на думку дівчини, більш-менш схожі одне на одного. З усього маршруту Юлю найсильніше манить монгольський степ і Улан-Батор: «У Монголії зовсім інша культура, в релігії там переважає буддизм. Цікаво, що там досі велика кількість населення кочує — мені, людині з Європи, дуже хочеться зрозуміти, як можна так жити. Хочу потрапити в юрту, допомогти доглядати за тваринами, щоб відчути це справжнє життя. А Улан-Батор — це маленьке містечко великих контрастів: з одного боку   — нетрі, з другого — хмарочоси».

Прибуваючи у великі міста, Петро і Юля збиратимуть прес-конференції, щоб розповісти про свою подорож. «Коли ми розробили детальний маршрут своєї мандрівки, то почали в Інтернеті знайомитися з різними людьми, переважно з митцями і мотоциклістами. Люди залюбки йшли на контакт, надали свої адреси й телефони, — і так ми спілкуємося вже не перший місяць», — Петро розповідає, що навіть повісив у своїй кімнаті величезний аркуш із намальованим маршрутом і позначив там, де і в кого зупинятимуться, де будуть мати гараж, а де є СТО. Згодом так само почали знайомитися з журналістами, які, зацікавившись, поширили інформацію у своєму середовищі.

Для української аудиторії пара зніматиме відео про свої пригоди — обіцяють регулярно викладати їх в Інтернеті, а згодом змонтувати повноцінний фільм. Також планують і фотовиставку, яку потім повезуть великими містами України.

НАДІЙНИЙ РАРИТЕТ

Коли три роки тому Петро познайомився з Юлею, відразу ж запропонував прокатати її у колясці свого мотоцикла. «Я не хотіла сідати в коляску, хотіла, як справжня байкерша, їхати позаду і обіймати гарного чоловіка, але Петро мене посадив саме туди», — згадує Юля. Втім, їй сподобалося. Дівчина зізнається, що такий «Дніпро» — це не той мотоцикл, на який дивляться із заздрістю чи захопленням, швидше — зі здивуванням і запитаннями в очах. Каже, що «Дніпро» став для неї другом — непередбачуваним, вередливим, але надійним і перевіреним.

Петро, який знає «Дніпро», як свої п’ять пальців, бачить у такому транспорті не лише романтичні, а й практичні переваги: «Якщо такий мотоцикл зламається в полі, все легко можна розібрати-зібрати. Більш сучасний мотоцикл швидший і ламається значно рідше, але якщо вже щось станеться, ти точно нічого не зможеш вдіяти. А до цього запчастини можна легко знайти у всіх пострадянських країнах, навіть у селах». Хоча з «Дніпра» починали більшість байкерів, далеко на ньому сьогодні уже ніхто не їздить. Але Петро переконаний: мандрівка на такому раритеті викличе у мотоциклістів неабиякий інтерес.

ЯКЩО ВЖЕ РОБИТИ, ТО ЩОСЬ ВЕЛИКЕ

«Я зрозумів, що цьому проектові треба приділяти увесь свій час, кожен день, інакше нічого не вийде,  — розповідає Петро, — тому в листопаді я звільнився зі своєї роботи. На увесь голос я сказав Україні: «Я зроблю ось таку річ», — і це тепер постійно підштовхує мене до роботи, щоб кожен день працювати для своєї мети. Я розумію, що люди чекають. Ця ідея вже живе в голові у багатьох людей — і це мене підживлює. Коли відчуваєш відповідальність перед кимось, легше чогось досягнути». На запитання, навіщо їм все це, Петро відповідає щиро і впевнено: «Просто ми це любимо. Любимо кататись, подорожувати, страшенно любимо спілкуватися з людьми. Нам нецікаво сидіти вдома. Хочеться щось зробити, а якщо вже робити, то щось велике». Він переконаний, що обмін культурою       — це найголовніше, що є у житті людини. Гроші, політика — проходять, а культура — залишається. До того ж, додає Юля, тільки завдяки звичайним людям і можна змінювати імідж країни.

Продовження теми:

27-річний киянин Вадим БIРЮКОВИЧ збирає команду для навколосвітньої подорожі на яхті «Батькiвщина-2»