Підполковник медслужби: "Донецький" синдром буде важчим за "афганський"
Підполковник медичної служби Андрій Рюмін знає про війну більше, ніж може розповісти. Йому довелося побувати у миротворчих місіях ООН в Африці, Іраку, а потім потрапити в саме пекло на сході України. Разом із бійцями 72-ї механізованої бригади він три тижні провів у оточенні в районі Червонопартизанська. Врятував сотні поранених, за що після повернення додому був нагороджений орденом Данила Галицького. Про жахи воєнних подій «без прикрас» Андрій Рюмін поділився із «Днем».
На сході військовий лікар перебував з 20 травня по 9 серпня. Спочатку ситуація була спокійною, бригада дислокувалася в Запорізькій області. А потім її перевели на Луганщину. Працювали під «музику» снарядів від «Градів» і мінометів. А коли потрапили в оточення, на ногах доводилося бути не те, що добу, а тижні. Поранених везли на чому завгодно, іноді прямо на БТРах. Бувало й так, що за ними доводилося їздити не лише санітарам, але й лікарям.
«Почуття страху чи небезпеки не відчував. Найважче було, коли привіз хворого, надав першу допомогу, нібито все нормально, а за кілька годин він помирає. Не врятоване життя – важкий спогад для лікаря, – констатує Андрій Рюмін. – Пам’ятаю випадок, як на ношах принесли бійця з поля бою у стані моторного збудження. Це виглядало так: він лежав майже безпритомний, а якщо до нього хтось торкався, солдат починав швидко махати руками, нібито окопуватися, потім заспокоювався, згадував, що треба подзвони матері і знову впадав у транс. Ззовні це була абсолютно здорова людина, яка просто спокійно лежала на ножах, він не мав жодного поранення, однак психічно був дуже хворим.
Людина у стані стресу не відчуває ніякого болю. Бувало, що привозили хлопців без кінцівок, а вони казали, що їх нічого не болить. У такі момент, ти починаєш усвідомлювати, що слід не лише повернути бійцеві фізичне здоров’я, але психічне. По правді я сам, як повернувся із АТО, місяць був відпустці, не міг спати і спокійно дивитися телевізор».
Від «донецького» синдром страждатиме кожен другий боєць. І він, на думку Андрія Олексійовича, буде значно важчим, аніж «афганський», бо тоді хлопці воювали за незрозуміле, а нині – за рідну землю.
«Після війни, яка рано чи пізно, закінчиться нам доведеться стикнутися із новим викликом – це так званий «донецький» синдром, – переконує лікар. – Я служив в миротворчих місіях в різних країнах, але такого жахіття, як в рідній Україні, не бачив. Уявіть собі бійця, у якого відірвана кінцівка, а інша роздроблена не в одному в кількох місцях, тобто вона фактично висить на шкірі. Солдат розуміє, що може залишитися без обох рук, але не усвідомлює, не хоче. Або ж хлопець, який у паніці під залпи «Градів» починає бігати по полю, замість того, щоб окопуватися, і його розриває на очах у побратимів. Що вони відчувають? Напевно, розуміють, що завтра це може трапитися з ними».
Існує статистика, що після війни в Афганістані більше 63 % вояків потребували психологічної адаптації, 30 % з них так і не змогли повернутися до нормального життя. Окрім психічних розладів, а це: нічні жахи, агресія, почуття вини, страху, депресія, суїцид – ці люди знайшли заспокоєння у склянці горілки чи наркотиках. Тому Андрій Рюмін радить рідним бійців, які повертаються із зони АТО, приділяти їм особливу увагу. Можна організувати відпустку за містом, провести спільні родинні свята, сходити в кіно, театр, а ще почитати позитивні книги, які, наприклад, презентує «День».
«Книга, яку ви мені подарували минулого разу, вже пішла в народ, – посміхається лікар. – Прочитавши її, я зрозумів, що мої пацієнти також заслуговують на цей заряд патріотизму і позитивних емоцій. «Україна Incognita. Топ-25» допомагає зрозуміти за що ми боремося, прирікаємо на страждання рідних, за що віддаємо життя. Побільше б таких книг. Та й хлопці люблять читати, бо тоді хоча б на декілька хвилин вони забувають, з якої причини опинився на лікарняному ліжку».
Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця
