“Я вдивляюсь у порожнечу, де наче нічого не відбувається, але яка надихає будувати свій власний світ усередині”

Це ім’я практично невідоме в мистецькому світі. Анна – ще початкуюча мисткиня, і експозиція в “Ангарі” є її першою персональною виставкою. Але ця подія заслуговує на увагу з двох причин: по-перше, через безумовний талант авторки, по-друге, варто відстежувати нові імена вже на злеті, якщо ми хочемо розуміти, куди рухається наше мистецтво.

Аня Придатко народилася в Севастополі в 1991, переїхала до Києва в 2008. Працювала в науковій сфері – хімічній технології. Останні роки займається живописом.

На своїх полотнах вона Анна концентрується на тому, що зазвичай лишається на тлі, на другому плані – інтер’єрах своєї оселі. На стінах і вікнах, на плямах світла і грі тіней, навіть на рушнику, накинутому на вішак у душі. Інколи, рівним чином несподівано й доречно, в композицію може влетіти пташка. Так чи інак авторка робить цілковито прозаїчну фактуру цікавою, надає їй глибину.

Я попросив Аню розповісти трохи про себе та про свій живопис.

- Мені хотілося дослідити звичні, вторинні аспекти домашнього простору, переставити акцент на другий план, зробити фон та світло основними об'єктами своїх робіт. Безперечно, це світло у класичній парадигмі мало би слугувати софітом дієвцю, звичний інтер'єр - бути фоном для певного дійства, але у просторі кімнати нічого не відбувається. Цей простір - місце, для того щоби плекати свою "Внутрішню цитадель" за висловом Марка Аврелія. Вибудовувати її стіни зі світла, кольору, та тривожного спокою, тиші, що може в будь-який момент вивернутись шумом. Єдина стійкість, якій ми можемо довіряти, виникає "під пресом болю". І на тлі непевного часу саме світло та спокій прагнуть стати об'єктом пошуку.

- Це моя перша персональна виставка. Всі роботи написані з інтер’єру мого помешкання. Ця серія почалася, коли ввели перший, жорсткий карантин і доводилося сидіти вдома і дивитись на стіни, які в мене білі. Тобто в них самих нічого особливого немає, але коли на них потрапляє світло – абсолютно класична живописна ситуація – то з ними відбуваються метаморфози, які змінюють простір, і я за цей момент можу зачепитись. Світло робить простір новим для мене. А зараз я розумію, що й карантин не був настільки важливим. Можливо, хіба що як спусковий гачок. Адже це типова історія для художника – сидіти в чотирьох стінах і просто дивитись на те, шо в них відбувається або не відбувається.

- Для в мене в першу чергу важливим є тло побутового простору. На деяких картинах усе ж таки є об’єкти, можна навіть придумати сюжет, якщо захотіти, але я ніякого сюжету не вкладала. Радше дивилась на плями й колір. Я вдивляюсь у порожнечу, де наче нічого не відбувається, але яка надихає будувати свій власний світ усередині.

- Мені не дуже імпонує візуально розповсюджувати біль і тривогу, малювати їх. Це, навпаки, моя реакція на те, що є біль і тривога, але я шукаю спокій, щось більш стабільне, статичне, що може відповісти на ці відчуття.

- Мабуть, найважливіше, що я зрозуміла, коли привезли й розвісили роботи: дуже корисно подивитись на свій живопис поза звичним простором, де око просто не бачить їх. Ти звикла, ну й окей. Потім переносиш у інший інтер’єр – ой-ой-ой, щось не те.   “Персоналка” – це дуже важливо, приємно. Але цікавіше – чи можна назвати себе художницею. Мені здається, що цьому питанню люди приділяють забагато уваги. По-перше, це дуже індивідуально, бо кожна людина, незалежно від того, чим вона займається – чи малює для себе, чи пише щось у стіл, на дозвіллі, у вільній час – уже може відчувати себе митцем. Чи треба для цього ставати на шлях кар’єри? Називати себе художником у соціальній системі –– тобто людиною, що виставляється, заробляє на мистецтві,  визнана середовищем, критиками і галеристами – то це одне. А якщо говоримо про відчуття себе художником, то це дуже по-різному. Я для себе вирішила, що я художниця – хоча й поза сферою художніх інституцій. Я відмовилась від зайнять наукою і вирішила, що мені потрібно щось сказати саме художньою мовою, яка б вона не була. Так, я дуже на початку, це перші кроки, які незрозуміло ще куди приведуть. Чи буду я цим займатись? Буду, бо мені це потрібно. Чи буде це потрібне комусь іще? Не знаю. Якщо так – клас, буду радіти, якщо ні – ну й ладно. Я від того не помру.

Виставка “Персональне світло” триватиме до 8 грудня.