Бруно в задзеркаллі

У рамках програми «Мистецькі заходи. Розвиток польської культури за кордоном» Міністерства культури і національної спадщини Польщі на сцені Львівського обласного муздрамтеатру ім. Ю.Дрогобича відбулася прем’єра вистави «Дзеркало» польського драматурга Йолі Ярецької (переклад Лесі Ратинської), яка брала участь і в постановці разом з українським режисером Владом Сорокіним.

Творчість уродженця Дрогобича, польсько-еврейсько-українського письменника і художника Бруно Шульца добре відома дрогобичанам. Ті, хто читав дивовижні за образним наповненням і фантастичним світосприйняттям твори Шульца, вгадуватимуть у виставі моменти з «Вулиці крокодилів», «Манекенів», «Цинамонових крамниць». Ті ж, для кого відкриття Шульца-письменника ще попереду, матимуть змогу поринути у складний та химерний світ митця. Хоча творці вистави брали за основу факти біографії Бруно Шульца, все ж його постать (зусиллями постановників) у виставі набуває певного мистецького узагальнення — це модель долі будь-якого творця, який видобуває образи з власної уяви, викрешує іскри для їхнього пульсування з власної душі.

«Підказками» Шульца у виставі користувалися композитор Бартоломей Крха, який створив хитромудрий звукомузичний ряд, що вводить і тримає глядачів у атмосфері тривоги, таємничості й потойбічності, Ярослав Данилів (сценографія), Юлія Гнатенко (костюми). В сценографії використано принцип розімкнення речей, що його сповідував Шульц. В оформленні переважають фрагменти стільців, які підвішені в певному порядку, на різній висоті та глибині. Окремі частини тіл манекенів «спостерігають» за тим, що відбувається. Завіси, що каскадами приховують простір, теж додають об’єму цій роз’єднаності видимого. Головним сценічним образом стає дзеркало, що позиціонується як місце виходу в підсвідомість, як можливість спілкування для головного героя зі своїми спогадами, мареннями, як намагання зазирнути у своє минуле, а, можливо, й побачити обриси того, що станеться згодом.

Дзеркало реально «оживає», на його тлі з’являються відеозображення персонажів, якісь їхні дії, відеокамера докладно транслює рух ручки по аркушу паперу, вир сухого жовто-червоного листя, коливання полум’я свічки, згасаючий попіл від сигарети, що ось-ось осиплеться і розвіється, наче прах по людині. Зображення хаотично повторюються, як марення Бруно (Іван Гарасимчук). Інколи дзеркало стає елементом тіньового театру. На ньому виникатимуть інші персонажі, як зблиски свідомості. Ось, наприклад, Матір Бруно (Алла Шкондіна). Актриса представляє свою героїню в стилі модерн, вишукано-манірною дамою. Вона, зосереджена на якійсь своїй внутрішній думці, з’являється на екрані дзеркала й раптом ніби перетинає межу реальності й виходить до Бруно. Матір реальна й вигадана, вже недосяжна для спілкування й така бажана у намаганні повернутися в безтурбоття дитинства. Інкасатор (Адам Цибульський), як уособлення того, що завжди переслідує людину, яка прагне розібратися в собі, відшукати гармонію зі світом. Цей мовчазний і поважний пан дивиться уважно, і в погляді тому постає невідворотність подій, що так лякає Бруно.

В образах Нареченої (Тетяна Мельник) і Аделі (Ольга Дейнека) вгадуються риси осіб прекрасної статі на численних графічних замальовках Шульца, який любив зображувати жінок розкуто, інколи у відвертих позах, але завжди з присмаком прихованого захоплення.

Годинник раз по раз виникає у дзеркалі — цей виразний образ плину часу переслідує митця. Гарасимчук грає Шульца відсутньою для оточення людиною, що загубилася в часі посеред буття, переживань своїх химерних персонажів. Він захований у мушлі власних страждань. Відчуття загубленості хронології подій відбивається на пластиці актора. Зовні подібний до Шульца, Гарасимчук точно передає його вимушений, знічений фізичний стан. Бруно не може скинути внутрішній тягар, що робить його фігуру скутою, зігнутою, згнобленою. Він не ладний вільно розпрямитися, відчути себе впевненим і спокійним. Внутрішня хворобливість диктує поведінку зовнішню. Переконливість такого трактування образу митця свідчить і про серйозну психологічну розробку образу. Завдяки гармонії створення характеру в І. Гарасимчука виходить портрет митця, який прагне ухопити найголовніше — мить творчості. В цьому моменті вистава набуває свого високого сенсу.

У складній сценічній формі, подібно до творчості Шульца з її сюрреалістичними, філософсько-психологічними мотивами, вона говорить про незбагненну суть мистецтва. Від початку буття всі б’ються над загадкою творчості, всі прагнуть осягнути сутність творення, ось здається — слово, музичний звук, лінія пензля, можна доторкнутися, але під пальцями та геніальна магія мистецтва розсипається безжально й безслідно.

Дійсність розламується на шматки. Бурхливий шал думок вирує в голові Бруно, ця напруга наче заряджає все навколо нього. Манекени, що оживають (Петро Ланін, Мар’яна Калинюк), у своєму примарному механістичному танку (балетмейстер Сергій Дмитрієв) транслюють пульсуючі думки митця. Всі персонажі існують у спільності й на самоті, в реальності й у задзеркаллі. Бруно-Гарасимчук, занурений у підсвідомість, силкується пригадати сьогоднішню дату, який день, яка секунда, яке століття, яка планета?.. Час невловимо втікає, і вже несила художникові скласти автопортрет себе, справжнього, з тих осколків, на які той розпався у дзеркалі...

На цій ноті емоційного катарсису історія Бруно Шульца тане у всесвітах! Але кожної наступної вистави Львівського театру ім. Ю.Дрогобича вона проявлятиметься у просторі пошуку розгадки таємниці творчості, віддзеркаленому в безкінечних вимірах.