Кіно красивої нудьги

«Виживуть тільки коханці» — фільм доволі дивний, однак це занадто загальна характеристика — всі картини Джармуша певною мірою можна назвати дивними; його повнометражний дебют так і мав назву — «Більш дивно, ніж рай». Предмет розмови стане зрозумілішим, якщо подивитися з боку авторських стратегій.

«Виживуть тільки коханці» — ще один зразок гри Джармуша з жанром. Він любить такі забави. Легендарний «Мрець» (1995) був довершеною деконструкцією вестерну, «Пес-привид: шлях самурая» (1999) — своєрідним осмисленням гангстерської саги та самурайського бойовика, у «Межах контролю» (2008) відчувалися впливи шпіонського детективу і фільму-нуару. У «Коханцях» Джармуш грається з вічно модною вампірською тематикою.

Утім, нічого спільного ані із застарілою містикою вурдалаків, ані з підлітковим «милом» на кшталт «Сутінок» тут немає й близько. «Коханці» — про двох вампірів-інтелектуалів, Адама (Том Хіддлстон, відомий у комерційному кінематографі виконанням ролі бога-інтригана Локі — єдиного по-справжньому цікавого персонажа у франшизі про Тора і команду Месників) і Єву (Тільда Свінтон), які, відповідно, живуть у Детройті і Танжері. Хоча їхньому коханню вже тисяча років, уся історія вкладається в кілька днів, точніше, ночей їх спільного життя.

Спочатку Єва приїздить до змученого депресією Адама, потім вони через неконтрольовану сестру Єви, Аву (Міа Васиковська) змушені вдвох тікати в Марокко, де опиняються буквально на межі загибелі.

Вампіри у Джармуша не просто відрізняються від звичайних смертних. Вони, в певному сенсі, істоти вищого порядку навіть у своїх пороках. Кров для героїв, хай навіть донорська, з лікарні (Адам у цьому сенсі — гуманіст), — не просто пожива, а щось на кшталт надзвичайно потужного наркотику, що дістають і споживають з пересторогами та ритуалами, належними для будь-якого забороненого задоволення. Кожне вживання знято з відповідними рухами камерами — кружлянням і крупними планами — так само у драмах про наркозалежних показують моменти «приходу». І Свінтон, і Хіддлстон справляються зі своїми ролями бездоганно. Єва-Свінтон, з її розкішною гривою білого волосся, довершеним тілом і заворожливою жіночністю, Адам з його гострим, дещо безумним поглядом і звичками проклятого поета — обидва здаються в певному сенсі прибульцями, справді інакшими створіннями. Його музика похмура й довершена, її рухи відточені, їхнє довкілля витримано в найменших подробицях — від одягу до локацій: Детройт — місто запаморочливого занепаду і музичної меланхолії, Танжер — богемний рай, пристановище повоєнної хвилі американського й європейського декадансу.

Однак Джармуш не просто грає з жанром: він ще й піддражнює глядачів, доводячи міф про вампірів — витончених відщепенців — до іронічної межі. Дуже показовий момент — коли Єва ставить на програвач платівку з раритетним блюзом і, пританцьовуючи, починає розв’язувати пасок свого халату. Але стриптизу у виконанні божественної Тільди ми не побачимо — бо в Детройті часті перебої зі світлом. Таких дотепних акцентів чимало, і загалом фільм, незважаючи на антураж і кілька смертей, доволі легкий і, безумовно, красивий. Джармуш за допомогою оператора Йоріка Ле Со майстерно прописує на екрані індустріальну пустелю нічного Детройта і життєвий хаос Танжера. Геній місця торжествує; біда в тому, що на драматургії — починаючи від діалогів і завершуючи розвитком сюжету — лежить печатка авторської втоми, в усій картині відчувається присмак анемії, яка місцями переходить у банальність — наче автор після блискучих «Меж контролю» вивів з-під контролю самого себе, вирішив дозволити собі невдачу.

Утім, нехай і втомлене — це кіно Джармуша. Переглядати його, може, й не захочеться, але навряд чи вдасться швидко забути. Тільки закохані виживуть. Тільки уважні оцінять. Розумним достатньо.

Фільм «Виживуть тільки коханці» можна переглянути, зокрема, у столичному кінотеатрі «Київ».

«Я повинен дослухатися до фільму й чути, чого він хоче»
 

Кореспондент «Дня» побував на післяпрем’єрній прес-конференції Джима Джармуша і Тільди Свінтон у Нью-Йорку і поставив їм кілька запитань

— Неймовірний настрій фільму підтримується всіма акторами, будучи при цьому тонко збалансованим. Як Джим доніс цей тон до вас?

Тільда СВІНТОН: — Гадаю, ми просто пішли наосліп за Джимом як нашою опорою. Він запевняв нас, що все як треба, і ми довіряли йому, хоча й відчували до останнього, що фільм цілком може провалитися у Канні чи ще десь. Романтичний ризик існував, але ми всі були готові його прийняти. Ми хотіли створити, напевно, небачену атмосферу. Але, коли ви намагаєтеся зробити щось, ви не обов’язково знаєте, як. На мою думку, намацувати шлях у темряві, де перебуває також і ваш друг, завжди краще, ніж робити це самостійно.

— В основі фільму історія пари, яка багато чого пережила. Як ви зобразили це подружжя настільки органічно? Глядачу здається, що ви завжди були разом.

Т. С.: — Рада це чути. Часто буває, що людям, які перебувають у тривалих стосунках, здається, що вони уже століттями разом, навіть якщо це не так, але стосунки між героями дійсно тривають багато століть. Вони просто оновлюють свій зв’язок. Оновлюють причини не йти на вулицю за пістолетом чи не поринати у депресію, коли сидиш у трусах весь день і більше нічого не робиш. А ще — відчуття того, що тобі є кого підтримувати. Джим, Том і я багато це обговорювали до початку зйомок, і було цілком ясно, що ми мали зіграти пару, яка знає одне одного дуже добре — так, як знають одне одного люди, які давно відзалицялися, довго ділять ліжко, і постійно розмовляють про все на світі. Моя героїня каже в одному епізоді: «Ти любиш розповідати про всіх знаменитих людей, яких знав». Це одна з тих речей, з якими вона навчилася миритися, і навіть полюбила. Ми говорили про це, і про тривалу дружбу. Ми також помітили, що в кіні нечасто побачиш чоловіка та жінку, які дійсно кохають одне одного після всіх років і справді люблять говорити одне з одним. Таким чином, ми зробили великий шматок цього і додали до фільму.

— Джиме, ви раніше працювали з оператором Йоріком Ле Со?

Джим ДЖАРМУШ: — Ні. Цього разу, через специфіку виробництва фільму, я вперше використовував оператора з Європи. Тільда рекомендувала мені Йоріка, я також докладно обговорив його з Олів’є Ассаясом, режисером, чия робота мені дуже подобається — вони зняли кілька фільмів разом. Я зрозумів, що підхід Йоріка до зйомки відповідає моїм вимогам, та й наші зустрічі залишили добрі враження.

— А як ви досягли настільки атмосферного освітлення?

Д. Д.: — Я вперше працював з цифровою зйомкою. Не люблю «цифру» з кількох причин: через глибину різкості — мені не подобається зовнішнє денне світло, — і через тони шкіри — вони виглядають непривабливими, але ми уникли проблем цього разу, бо дуже делікатно освітлювали сцени маленькими лампочками і світлодіодними квадратами, тому у нас не було проблем з різкістю. Таким чином, робота оператора, я вважаю, дійсно дуже гарна.

— А чим вас, як кінематографіста, так зацікавила вампірська тема?

Д. Д.: — Вважаю, мене стимулювала широта охоплення, яку ця тема дозволяє: вони живуть довго, і ми можемо показати історію кохання, яка охоплює такий час. Це дослідження особистостей, дуже дивних і цікавих. Ми просто спостерігаємо за ними. Можливість бачити їх сприйняття історії та їх власна історія кохання, яка охоплювала такий час, привернули мене до теми. Я десь читав, що вампіри не люди, а щось інше... Я забув, який там був висновок. Вони не вмирають, і в будь-якому випадку вони — люди, які були трансформовані, але все одно лишаються людьми, і це цікаво.

— Ви все це розповідаєте, як наукові факти, ніби читаєте лекцію із зоології.

Д. Д.: — Але це так само міфологічний вид, тобто не одне й те саме. Якщо це когось цікавить, я можу сказати, що міфологія вампірського фільму формувалася поступово. Наприклад ікла, я думаю, з’явилися тільки в якійсь мексиканській стрічці про вампірів, знятій у 1950-х. Не пригадую, щоб у Носферату (герой німого вампірського фільму, шедевру німецького експресіонізму «Носферату — симфонія жаху», реж. Фрідріх Мурнау, 1922. — Авт.) були ікла, але всі атрибути, як-то часник, запрошення через поріг, хрест чи свята вода — довільно додаються авторами. Ми теж хотіли додати щось до теми, тому придумали шкіряні рукавички, які вони носять поза своїм середовищем проживання, бо це виглядало дійсно здорово, що є дуже важливим критерієм.

— За яким принципом ви обирали місця зйомок? Фільми про вампірів, як правило, роблять акцент на зйомках у приміщенні; ви ж від цього відмовилися — чому?

Д. Д.: — Вибір локацій еволюціонував, коли я працював над сценарієм. Попередній сценарій передбачав зйомки в Римі і Детройті, але Танжер є одним з моїх улюблених місць, я просто хотів знімати там. Зокрема, мені подобається певна відокремленість цього міста від європейської культури, і тому я подумав, що воно було б дуже привабливим для Єви. Це не християнська культура, це навіть не культура алкоголю. Це культура гашишу, там відчуваєш себе на чужині. Детройт — ще одне місто, яке я глибоко люблю. Я зі Середнього Заходу, з Огайо, але завжди був у захваті від Детройта, в дитинстві він був майже міфом. Мене вабить його музична та індустріальна культура, так само як і оце постіндустріальне візуальне відчуття. Детройт, цей Париж Середнього Заходу, сильно відрізнявся від Клівленда, що завжди сприймався як другорядний культурний центр. Те, що нещодавно з ним сталося (офіційний дефолт Детройта. — Авт.) — дуже трагічна, сумна і незвичайна — чи звичайна, не знаю — ситуація.

Що стосується зйомок у приміщенні, я думаю, що для вампірських фільмів, котрі належать до жанру жахів, клаустрофобія дуже корисна для формування відчуття страху або невпевненості. Вампіри, що сплять у труні, не можуть вийти на сонячне світло — дуже клаустрофобний образ, але наш фільм якраз про своєрідну відкритість — до нових ідей, культури, обстановки, власної свідомості. Таким чином, я думаю, він стилістично відображає це, а не клаустрофобію жахів.

— Тільдо, ви вже не вперше знімаєтесь у Джармуша. Скажіть, що є найбільшим викликом в роботі з ним?

Т. С.: — Основною проблемою під час співпраці з Джимом було бажання зробити цей фільм. Ми давно його хотіли зробити, і необхідність чекати була найбільшою проблемою. Початок зйомок став щастям, просто як Різдво кожен день. А очікування, стримування нашої енергії протягом років, коли Джим говорив зі мною про фільм — було проблемою. Одне слово, — те, що Джим Джармуш не знімає по картині щороку, тому що це те, чого я хочу. Жодних інших складностей у нашій співпраці не пригадую.

Д. Д. — Я повинен додати, що ідея фільму виникла у мене ще сім чи вісім років тому, і сценарій одразу писався під Тільду. Кожного разу, коли проект розвалювався, або ми втрачали фінансування, і я був просто готовий здатися, Тільда незмінно заперечувала: «Ні, це хороший знак. Це означає, що ми ще не готові, не всі деталі на місці». І вона завжди була настільки оптимістична і діяла у дусі Єви, що я не міг відмовитися від проекту.

— Джиме, я не знаю, чи ви пам’ятаєте, але минулого року ми зустрілися у метрі, мали розмову, і ви тоді сказали: «Слідуйте своїм інстинктам». Чи можна сказати, що ваш фільм відображає діалектику інтелекту та інстинкту?

Д. Д.: — Інтелект є дуже цінним і цікавим, але інстинкту я приділяю більше уваги, тому що люди інколи вдаються до надмірно глибокого аналізу речей. Я багато читав про кінематографістів, яких я люблю, і це ненадійне узагальнення, але іноді я думаю: «Ну, вони не найбільш високоінтелектуальні люди» — на відміну, можливо, від письменників... Я дійсно думаю, що інстинкт і використання інтуїції надзвичайно важливі. Під час зйомок ми збираємо матеріал, який потім скомпонуємо у фільм в монтажній кімнаті. Це не та шаблонна процедура, як у фільмах Хічкока, які прекрасні для свого жанру, але все вирішується заздалегідь для цієї маленької машини, яка функціонує і випускає хічкоківський фільм. У нашому ж проекті машину не повністю видно до самого кінця, до випуску остаточної версії. Таким чином, доводиться використовувати інтуїцію весь час. Я відчуваю, що повинен дослухатися до фільму і почути, чого він хоче. Він часто бурмоче, говорить нерозбірливо. Інстинкт — це дослуховування до твору, який ви робите, і дозвіл йому бути тим, чим він є. Це є і в самому фільмі — бо Адам і Єва дозволяють одне одному бути тими, ким вони є. Вона приймає його таким, яким він є, і він теж любить її такою, яка вона є, і я думаю, що це може бути ключ до любовних історій, але я не впевнений.

— Ви згадали рукавички як ту деталь, що ви додали до міфу про вампірів. Але ви також додали нову зачіску для них, і це здорово.

Д. Д.: — Історія з волоссям справді цікава. Я хотів, щоб у них було розпатлане волосся, щоб вони виглядали частково як тварини, і навіть поводили себе, як наполовину тварини і наполовину дуже витончені люди. Ми намагалися зробити перуки, але не знаходили цікавої текстури. Тоді Тільда сказала: «Ти весь час говориш «тварина», так чому ж ми дивимось на людей? Давай подивимося на тварин». Таким чином, ми почали дивитися на тварин, різних мавп і лам з різними текстурами шерсті і волосся. А потім майстер з перук сказав, що у нього був досвід змішування шерсті кіз та яків з людським волосом, щоб зробити його товщим. Ми спробували, і врешті-решт перуки для Джона Херта, для Тома, для Тільди, і для Mia були зроблені з певного відсотка людського волосся, змішаної з шерстю кози і яка. Я просто хотів, щоб вони виглядали дикуватими. Це був справжній стрибок уяви, щоб звільнитися від усього, що прив’язувало до конкретного часу.