«Київська пектораль»: шість призів із 14-ти — у Театру на Подолі

Славетний 20-річний ювілей єдиної в Україні професійної театральної премії «Київська пектораль», яка щорік вручається в Міжнародний день театру зі сцени Національного театру імені І. Франка, як і передбачалося, надзвичайною подією не лише для міста, а й для театральної громадськості не став. Але ні злорадіти, ні засмучуватися, ні дивуватися з цього приводу не варто. Адже «Київська пектораль» — лише барометр, на шкалі якого неупереджено відображаються настрої суспільства, влади, глядачів і навіть частково самих театральних діячів щодо театру як виду мистецтва, що ще не так давно вважався «стратегічним» у питаннях розвитку держави й формування свідомості його громадян.

Те, що сьогодні театр в Україні перебуває поза зоною політичних, економічних, ідеологічних «розкладів», красномовно свідчить і рівень зарплат, і зношені фасади будівель, і так-сяк відретушовані інтер’єри, бо ремонти робили тільки «косметичні», й сумні, інколи зацьковані погляди худкерівників і директорів, і якесь одне для всіх довгочасне чекання кардинальних змін. Тому далі, вже й справді за Шекспіром, лише тиша... Зрозуміло, з нагоди Міжнародного дня театру настрій дещо піднесений, і вірити, звичайно, хочеться лише в найкраще, і проблеми сприймати лише, як холодний душ уранці, який загартовує, а кризу, що давно стала нормою «життя в мистецтві», сприймати як запоруку майбутніх гараздів. Адже й не таке театр переживав за дві з половиною тисячі років. І цей безславний період неодмінно закінчиться. Але, зрозуміло, не без дієвого та рішучого втручання, в першу чергу, все-таки держави.

Скажімо, та ж «Київська пектораль», запроваджена на початку незалежності веселими й далекоглядними людьми (серед батьків-засновників — Микола Губенков, Семен Грін, Микола Рушковський, Михайло Чембержі), зіграла важливу роль у становленні сьогоднішнього українського театру, більше того, стала прототипом російської «Золотої маски».

Остання, до речі, теж починалася досить скромно, а потім рік за роком розрослася до масштабів всеросійської театральної премії, що її підсумовує фестиваль вистав-лауреатів, а років зо два тому під її патронатом організували ще й фестиваль театрів країн СНД (між іншим, Україну цього року на ньому представляють спектаклі «Король Лір. Пролог» Центру сучасного мистецтва «ДАХ» і «Войцек» Харківського академічного театру ім. Т. Шевченка).

Чи варто говорити, що й 20 років по тому про фестиваль вистав-лауреатів «Київської пекторалі» за межами Києва, або про запровадження масштабної всеукраїнської театральної премії можна лише мріяти. При цьому нарікаючи на постійне безгрошів’я й на відсутність закону про пільгове оподаткування «культурних» інвесторів і меценатів (до речі, саме такий закон вельми вплинув на театральну ситуацію в Росії). Більше того, вже не перший рік усі сили й Управління культури, й СТД (двох співзасновників «Київської пекторалі») витрачаються не на розвиток, розширення, удосконалення, а на банальне збереження премії, на забезпечення її нехай скромного, але все ж існування.

Багато говорилось і про те, що «Пекторалі» непогано було б «вийти з тіні» й відкрито обговорювати своїх номінантів, привертаючи увагу глядачів до тих чи інших помітних і просто цікавих подій, явищ, фактів театрального життя столиці. Адже не лише лауреати заслуговують на увагу та заохочення, а й номінанти, яких щорік серед (в середньому) дев’яти десятків столичних прем’єр шляхом закритого голосування відбирає солідна експертна група театрознавців і театральних критиків, формуючи спочатку п’ятірки, а потім трійки в кожній із чотирнадцяти номінацій. За відсутності сайту «Пекторалі» (здавалося б, сайт на сьогоднішній день уже недороге задоволення) дізнатися про назви/імена номінантів у ЗМІ буває дуже важко, часом просто неможливо. А в цей час експертна група мало не щорік витрачає нерви й полемічне завзяття, переконуючи співзасновників премії в необхідності збереження всіх номінацій, розглядаючи вилучення останніх не як правило, а як болісний, що вимагає додаткового аналізу і уваги, виняток.

Церемонії ж вручення премії з кожним роком стають усе більш нудними й понурими, з усе більш жалюгідними спробами замаскувати під «святковий концерт» конвеєр для роздачі заповітних статуеток-пекторалей і конвертів із «вічнозеленою» тисячею доларів, для чого нагородження лауреатів чергується з двома-трьома хореографічними і музичними номерами і пісним гумором. Мабуть, єдині, кому все це не псує святковий настрій, то це, власне, ті кращі з кращих, кому пощастило ввійти переможцями в історію премії.

Цього року «Київська пектораль» відразу в шести номінаціях дісталася Театру на Подолі за дві надзвичайно сильних і складних вистави: «Минулого літа в Чулимську» А. Вампілова та «На дні» М. Горького, обидві поставлені творчим тандемом — худкерівником театру, режисером Віталієм Малаховим і художником Марією Погребняк. Актори Вікторія Булитко (за «Чулимськ») і Василь Кухарський (за «На дні») названі кращими виконавцями головних ролей, Марія Погребняк нагороджена за сценографію до спектаклю «На дні», а Вікторія Булитко разом із композитором Іваном Небесним устигла отримати відразу й другу винагороду — за музичну концепцію все того ж «Чулимська».

«Першою» музичною виставою стала «Травіата» Муніципального театру опери і балету для дітей та юнацтва — театру, який уже не один рік «утирає носа» поважній, малорухливій, але високооплачуваній Національній опері. До речі, ще двоє «музичних» претендентів — «In pivo veritas» Київ-модерн-балету і «За двома зайцями» Національної оперети — без сумнівів, варті того, щоби бути не лише названими, а й обов’язково «рекомендованими до перегляду». Те ж саме і з дитячими виставами — перемогу отримав «Пасажир у валізі» Театру драми і комедії (до речі, прекрасно задумана й бездоганно зіграна вистава), але й «Бармалей і Айболить» того ж Муніципального театру опери і балету, й «Казки для добрих сердець» Театру ляльок — гарні кожен у своєму жанрі. Найкращою виставою камерної сцени, за доброю традицією, що вже склалася, й, мабуть, найбільш конкурентною у своїй номінації, а отже й непередбачуваною, тобто важко прогнозованою за результатами, виявилася «Push up» Нового драматичного театру на Печерську, який виборов заповітний приз, обійшовши ТЮГівський дуже симпатичний спектакль «Людина і вічність» і, мабуть, одне з найприємніших відкриттів минулого театрального року — «Наташину мрію» — молодого, але амбітного театру «Відкритий погляд». «Місяць у селі» Театру драми і комедії, поставлений Андрієм Білоусом у жорсткій манері психологічного трилера, приніс перемогу лише чудовому акторові Андрію Самініну, хоча й прозвучав у більшості номінацій.

Словом, наше «життя в мистецтві» продовжується, хоча й вимагає досконалих навиків виживання, незвичайного терпіння, невичерпного оптимізму й надсильних оптичних приладів, щоб хоч зрідка заглядати в таке щасливе, але таке далеке майбутнє.

Віталій Малахов, художній керівник Київського академічного театру на Подолі:

— Хочеться сподіватися, що 25 травня ми зможемо всіх запросити в нове приміщення Театру на Подолі, побудоване спеціально для нашого колективу. Але ми чудово розуміємо, що хоча приміщення здадуть, напевне, з технологічної точки зору не все буде обладнане, тому спектаклі почнуться вже з початком наступного театрального сезону, тобто восени, мабуть, у вересні. Поки домовилися з малою сценою палацу «Україна», де тимчасово гратимемо вистави.

Я вважаю, що професійна премія «Київська пектораль» обов’язково потрібна — це, в першу чергу, скажімо так, офіційні орієнтири для творчих людей, і важливо, щоби виставу помітили критики. Коли бачать твою роботу — це приємно і режисерам, і акторам, і художникам, та й у цілому, бойовий дух театру помітно зростає. І, звичайно ж, театральних премій має бути багато — різного формату, з різними критеріями відбору, орієнтованими на різні естетичні варіації театру. І непогано б, щоби до запровадження таких премій була причетна держава.