Мерилін Монро — між химерою та реальністю

«На межі між химерною ілюзією та жорстокою реальністю. Вона грає в життя і живе грою. Одягає маски і полює на свою тінь. Скидає маски і залишається невидимкою...» — це  цитата з анонсу прем’єри  відразу налаштовує, що на  нас чекає таємниця «за лаштунками», якщо можна так сказати про кіно...

«Храм її диявола» — така дивна назва у нової вистави за п’єсою «Мерилін Монро: Тріумф і агонія» знаного болгарського автора Димитра Христова в перекладі відомої письменниці Анни Багряної  та постановці Олександра Мірошниченка. Це етап спільної лабораторії сучасної драми НЦТМ ім. Леся Курбаса і театру МІСТ — «Лабіринт» і довготривалого проекту «Феномен новітньої слов’янської драми». Адже відомо, що ми краще знаємо театр і драматургію Франції чи Німеччини, аніж найближчих сусідів-слов’ян (окрім Росії, звісно, яка під «братством» розуміла свій диктат), які нам ближче і ментально, й мовно, й за подібною історією.  Але слов’янські країни, і ширше — Східна Європа, яка тривалий час перебувала в тіні імперських і постімперських країн, — це потужний світ, недооцінений передусім у  культурному відношенні.  Власне, на драматургічний діалог слов’янських країн і спрямовано проект «Феномен...» Особливо важлива його взаємність, адже реінтеграція в Європу стала для України не просто стратегічним напрямом, а й засадою виживання. У рамках цього напряму вже відбувалися проекти співпраці з Польщею, Білоруссю, Сербією, Македонією (переклади, публікації та представлення книжок, сценічні читання, майстер-класи, постановки). І ось тепер — Болгарія.

Написана наприкінці ХХ століття, п’єса активізувалася саме зараз — ставили її й у Болгарії, й у Македонії, публікувалася також у Сербії (до речі, з фото української вистави на обкладинці), але в Україні видається більш актуальною. Адже Мерилін у юності починала з роботи на військовому заводі, а першим кроком фотомоделі були плакати для «підняття бойового духу» військових. Тож атмосфера Америки тих часів з її війною, корупцією, депресією — цілком резонує з сучасною українською. Цей «слов’янський» погляд розкриває «тіньовий» бік західного ідеалу, справжню ціну примарного успіху.

На назву постановника, вочевидь, надихнула знаменита фраза: «Мерилін Монро у Білому домі — все одно, що диявол у церкві». Адже героїнею п’єси стала видатна актриса, чи не найбільш міфічна в історії кінематографа — жінка-загадка, яка стала символом успіху й спокусливої жіночності, проте й запам’яталася таємничим трагічним фіналом. У п’єсі день перед її загибеллю виявляється сповіддю знаменитої актриси, двобоєм її сутностей і вироком світу фальшивих цінностей. «Що таке наш  світ,  — запитує героїня, —  поле бою чи, може, «базар», на якому нібито все продається, але купити найважливіше — неможливо? Дівчинка із сиротинця з божевільною мамою робить приголомшливу кар’єру, стаючи жінкою-символом кінематографа, поруч із Чарлі Чапліним, так досі й неперевершеними у своїй знаковості. Але, за версією творців вистави, Монро — це насправді персонаж, а не сама актриса — інше ім’я, інший колір волосся, інший стиль, інший характер! Цей образ — «колективна мрія», але самій героїні, яка хотіла грати Шекспіра і Достоєвського, а не спокусливих білявок,  він не подобається.  Вона, по суті, витворює й оживляє, як Пігмаліон, статую і грає роль Монро, яка грає інші ролі. Актриса хотіла досягти двох речей, яких їй так бракувало в дитинстві, — свободи й любові. Але опиняється, зрештою, в добровільному заточенні, в самотності. У цьому диявольському храмі всенародного кумира — вона і жриця, й жертва одночасно. Вона вбила Норму — своє справжнє ім’я та сутність, щоб народити Мерилін. Вона справжня нікому не потрібна. І ось тепер вона пробує відродити себе істинну, але ж для цього треба знищити своє творіння — Мерилін Монро... Чи здатна вона на друге вбивство?

Ця вистава — про велику актрису, але й про акторський фах взагалі; жінку, що грає, яка може стати ідеалом, мрією, але якою ціною? Але це й вистава про людину взагалі — де ти справжній? Як досягти успіху в соціумі й водночас залишитися собою, не втратити свою свободу, свої дитячі мрії? Режисер Олександр Мірошниченко запропонував цікаве й складне рішення цього роздвоєння. Актриса існує на майже порожній сцені — тільки величезний екран позаду химерно оживає. У виставі три простори — як три різні світи й три сутності. Простір майже реальний, вербальний і предметний, де героїня грає різні ролі, мислить, сперечається, сумнівається. Вона в лаконічній сукні — в стилі актриси дель-арте, ніби «феменлюденс», жінка, що грає й оживляє все навколо. Актриса Уляна Ліб грає дуже складну химерну партитуру ролі — спокуслива та вразлива, грайлива й трагічна.

Три символічні предмети — бубон, нагайка і пляшка — використовуються анімаційно, як у дорослому ляльковому театрі, де бубон може стати животом чи маскою, а хлист — ненародженою і вбитою дитиною. Пляшка зі склянками перетворюється на  зброю самогубства — спершу алкоголем, а потім — отрутою.  Другий простір-світ — німий, він музично-пластичний. Стародавня музика і звільнене тіло рухаються в шаленому ритмі її затамованих почуттів (пластика Юлії Гасиліної). Третій світ — її кіно-двійник у режимі он-лайн, чорно-білий свідок, який переростає свого господаря й ніби живе власним життям (мультимедіа Олександра Пащенка). Він міняє розмір і ракурси, то перетворюється на силует, то вибирає деталі, то розчиняється в тіні.  Де вона справжня? Чи все це — її сутності, й вбиваючи одну, ми відроджуємо іншу? Це ритуальне жертвоприношення в храмі кінематографа відродило жінку-легенду, жінку-спокусу, жінку-Актрису з великої літери.

Після вистави відбулася розмова з автором, перекладачем і творчою групою — й аудиторія мала унікальну нагоду дізнатися про витоки п’єси, передчуття драматурга, який відразу відчув в актрисі Уляні Ліб, побаченій в іншій виставі, потенціал майбутньої героїні Монро. Димитр Христов казав, що в нас вийшла «українська» Мерилін Монро, режисер сприйняв як болгарську, а в діалозі після прозвучало, що об’єднує нас слов’янське бажання «говорити про душу». Вистава викликала багато дискусій, а представники посольства Болгарії запевнили, що хочуть продовжити діалог наших країн, тож, сподіваємося, ця вистава — лише початок взаємних відкриттів у театрі, й не тільки.