На що фокус наводити?

Про кінооператорів існує чимало байок. Скажімо, така – відома чи не всім: „оператор – не оратор”. Мовляв, діло його мовчазне – крути собі ручку апарата (сьогодні вже, звісно, ніякої ручки немає, але ж було таке), та й по всьому. Або питають оператора, невдовзі після весілля, як йому молода дружина. Подумавши, відповідає: „Дивлячись, як світло поставити...”.

Словом, у самому професійному середовищі уявлення про оператора як людину вайлакувату, більше технічну. А з іншого боку – це первісна кінопрофесія, людина з кіноапаратом є втіленням самого кіно.

Сергій Панасович на такий-от образ кінооператора схожий мало. Він більше скидається на професора (чин у нього такий справді є). Іноді емоції бурхають і в ньому,  але більше струмує розважливість, філософічність. У нашій Спілці кінематографістів він аксакал  - не тільки за віком, а за поважністю і гідністю. Іноді, під час гарячих суперечок, коли здається, що от, ну все вже – заскочили у глухий кут, на трибуну неспішно виходить Лисецький  - й істина наближається, її починаєш бачити, ну так, саме бачити – усе ж оператор знає, як і на що наводити фокус.

Лисецький пішов на війну 17-річним.  Під завісу військових дій продовжив колись почате,ще до війни, захоплення фотографією. Бо ж у Європі – як з”ясувалося – у продажу всілякого фотографічного начиння. Ну і...  Потому вернувся додому, в Київ. І що ж його робити, як не вчитися?  Отримав середню освіту, а далі в столицю нашої „колишньої Батьківщини”. Вчився у ВДІКу, закінчив майстерню класика Анатолія Головні. Пройшов вишкіл Довженківської студії – тоді належало з асистентів починати. А далі пішли фільми, які швидко принесли операторові визнання. Щоправда, не завжди ті картини мали щасливу долю. Прекрасна стрічка „Ми, двоє мужчин”, режисера Юрія Лисенка,  з Василем Шукшиним у головній ролі, залягла „на полицю” із-за сценариста Анатолія Кузнецова – він виїхав на Захід, а тоді такого не прощали.

Блискуча операторська робота і у фільмі „Наймичка”, за Тарасом Шевченком. І нова прикрість – тут уже хорместер Колесник виїхав „за бугор” і цим самим визначив долю стрічки. Яка, коли дивишся її вже сьогодні, видається просто шедевром візуалістики. А складнощів було чимало – адже не просто фільм, а фільм-опера. Зі співом й іншими аксесуарами. Сергій Лисецький збалансував оперність, її умовність вражаючою живописністю картини – напрочуд виразною, напрочуд стильною.

Одне із сильних вражень мого дитинства – фільм „Перевірено – мін немає”, зроблений разом з югославськими кінематографістами. Тут дався взнаки і досвід Лисецького-фронтовика. Точність воєнних реалій, точність портретування людських персонажів...

Є у нашого ювіляра і режисерські роботи. Скажімо, фільм „Прелюдія долі”, зі знаменитим співаком  Анатолієм Солов’яненком. Ще одна данина захопленню музикою.

Сергій Панасович, скидається на те, не думає про відпочинок – бодай і тричі заслужений. Багато літ викладає він в Інституті кіномистецтва в Університеті ім. І.Карпенка-Карого, з його учнів можна вже операторський полк сформувати... Він сам утілення блискучої, світового рівня, української школи операторського мистецтва...

Многії і преблагії літа ще Вам, Майстре, Учителю!