Подорож до Олександра Саєнка
Невелика, але гарно оздоблена книжка, із золотавими буквами на обкладинці, автор якої — дочка майстра, заслужений діяч мистецтв Ніна Саєнко, побачила світ наприкінці 2002 року. Нещодавно відбулася її презентація в «Українському домі».
Ім’я Олександра Ферапонтовича Саєнка відоме не лише в Україні, а й у світі: його 100- річний ювілей був внесений до календаря пам’ятних дат ЮНЕСКО. За своє довге життя (1899-1985) О.Саєнко створив понад 500 творів малярства, графіки, монументальних панно, гобеленів, вибійок, кераміки, які увійшли до скарбниці української культури і посіли помітне місце у світовому мистецтві. Становлення його як митця припадає на початок минулого століття, позначеного посиленим формотворенням у європейському мистецтві. Він отримав блискучу освіту у Петербурзькому імператорському училищі, Київській академії мистецтв, але свої творчі пошуки пов’язав із народною творчістю в групі художників-новаторів 1920-х років, керованій В.Кричевським та М.Бойчуком. Як відомо, бойчукісти зазнали репресій від радянської влади, а О.Саєнко, що залишився в живих, надовго був вилучений з історії нашого мистецтва з тавром «формаліста» й «націоналіста». Проте він продовжував йти обраним шляхом і створив новий напрямок у монументальному мистецтві. Він застосував техніку інкрустації соломкою, побачену в народних ужиткових речах, до створення значних декоративних панно. Як зазначив академік І. Дзюба: «Він був одним із тих, хто особливо вплинув на формування київської школи монументально-декоративного мистецтва та декоративно-ужиткового мистецтва, і утверджував розуміння монументального живопису як створення духовного середовища людини, національно-естетичної атмосфери».
Вірність високим мистецьким ідеалам тісно переплітається з особистими рисами характеру О.Саєнка. Все життя він мужньо долав ваду, надбану у двохрічному віці: через хворобу на тиф, від якої померли його близькі, він був позбавлений слуху. Він жадібно «ковтав» книжки, газети та іншу візуальну інформацію, аби не відставати від подій у світі, добре розумів співрозмовників по губах і навіть вмів з ними вголос розмовляти. А друзів у нього було чимало, і серед них відомі діячі культури, які приїздили до борзнянського майстра за душевним теплом, «поетичністю Саєнкового золотого стебла» (М.Стельмах).
