Монреальські нотатки. Квитково-візовий трилер і справжня українка
Я багато їжджу по світу останні 15 років.
Але цю подорож до Монреаля навряд чи забуду найближчим часом.
Ще якусь добу-півтори тому я був цілковито переконаний, що нікуди не лечу.
Монреальський кінофестиваль, де я в журі кінопреси, офіційно почався у четвер, тобто сьогодні (в Києві це вже вчора), 27 серпня.
У понеділок обіцяного авіаквитка в мене ще не було. Після чергового нагадування запевнили, що пришлють за кілька хвилин.
Коли кілька хвилин розрослися до сорока восьми годин, ввечері в середу я таки подзвонив у фестивальний офіс. Вбита клопотами дівчина, мало не плачучи, сказала, що у фестивалю фінансові проблеми, що авіакомпанія зриває домовленості і що вони працюють цілодобово, але ситуація складна. А загалом, зауважила вона, їй відомо, які проблеми нині в Україні, але й у Канаді не все гаразд – фінансування культури тотально обрізають, а вони в офісі щонайменше місяць працюють без зарплатні. Коротше, дупа.
Після чого я якось заспокоївся і ліг спати впевнений, що нікуди не лечу. Все складалося занадто добре, аби бути правдою.
Мобільний задзвонив у вухо о третій ночі. Дівчина з офісу повідомила, що квиток є, мені треба тільки затвердити час і маршрут – чи буде мені зручно летіти саме так. Маршрут виявився такий: Київ-Франкфурт-Вашингтон(!)-Монреаль. Майже 17 годин перельоту з двома зупинками, але ж є! Дівчині я відповів, що вона, на мою думку, справжній hero of socialist work. Вона подякувала за розуміння й співчуття, цілком щиро.
Моєю сусідкою у франкфутському літаку виявилися енергійна літня жіночка на ім’я Тарні, родом з каліфорнійської Сомони – міста-побратима Канева. Власне, Тарні й поверталася з Канева – їздила туди до друзів і з виступами. За професією вона, як я розумів, учителька, але вважає себе поеткою, романісткою (пише роман на дану мить) й музиканткою (грає на фортепіано). А головне – вона палка й запекла прибічниця України, не маючи жодного українського коріння. Шпетить останніми словами американських співвітчизників за байдужість до нас, а власний уряд за те, що той мало допомагає Україні й недооцінює загрозу від Путіна й Росії, жахається Голодомору, захоплюється Майданом. Подарувала мені роздруківки своїх віршів – англомовних верлібрів, присвячених Сергієві Нігояну, воїнам АТО, українським друзям (з якоюсь дівчиною тут настільки близька, що вважає її дочкою), Києву («Місяць над Києвом», «Наближаючись до Києва»), закликам до Америки встати поруч з Україною, вибаченням перед українцями («Вибачте, українці, мій народ не допомагає»). Я зі свого боку розказав їй про Жадана, Андруховича й Нестора Махна – вона про них не знала.
В аеропорту Вашингтона драматургія моєї мандрівки заклала ще один віраж. Пересадка до Канади потребувала американської візи – це я знав і був спокійний, бо візу мав. Але, як виявилося, в мене віза І – журналістська, а для транзиту до Канади потрібні візи В1 і В2, а з моєю візою я можу, наприклад, піти собі гуляти по Вашингтону і взагалі по території Країни Вільних і потім благополучно повернутися до України, але до Кленового Листа летіти - зась. Тож по-хорошому з мене мали б злупити 450 американських, не канадських доларів або взагалі відправити додому, або і перше і друге. Довелося доволі довго чекати в окремій перевірочній кімнаті, застуджений митник викликав начальство, начальство приходило і говорило з іще вищим начальством, але в підсумку Сполучені Штати проявили до мене милосердя і пропустили далі, але на майбутнє видали спеціальне попередження під розпис, що якщо ще раз так з’явлюся, то начуватимуся.
Ось так триває моя канадська авантюра. І це я ще не долетів до Монреаля.
Дмитро Десятерик, «День», Вашингтон-Франкфурт-на-Майні-Київ
