Зручне меню
Щоб знайти голку, треба принаймні мати у своєму розпорядженні стіг сіна, прагматично думала, накреслюючи програму дня, а по суті — сюжет для чергового післясмаку. Промучившись десь годину, зрозуміла — сьогодні мій стіг сіна, якщо й існував реально, кудись поплив за горизонт, вирішивши, мабуть, порушуючи стереотипи, самому пошукати свою голку. Що ж, тоді вугром, змією, черепахою, ні, тормознула сама себе — варто реальніше прив’язатися до місцевості, ну, скажімо, вужем, їжаком, кішкою (ледве не сказала і кротом, пригадавши дачні знущання з газону цього різника за покликанням) пробиратимуся до світла потрібної теми. Буває й у фантазії вихідні, і торсай її не торсай, не відгукується. Набридло, мабуть, бути кишеньковою — ледве що — чого бажаєте. Характер почала показувати — ціну набивати: ніби вирішила, що розпестила занадто. Ось і закрилася — сьогодні руками не чіпати. Тут ще в пам’яті спливли слова одного відомого фармацевта, який ділився враженнями від спілкування з різними людьми, вигляду вулиці й відзначив проблему сумних очей і сумних слів у всіх прошарках українського суспільства. Мені не сподобалося і подумала — краще цього не знати, й без того знаючи все не з чуток. Ще краще телевізор не вмикати і з людьми, які в травні жадають грудня і навпаки, не спілкуватися. Щоправда, при такій нервовій вибірковості й обмеженнях можна себе ув’язнити на якомусь мовчазному острові, значно перевищивши частку необхідної кожному порції самотності. Варто, можливо, поторсати НЗ, там законсервовано, заспиртовано, зацукровано й замариновано достатньо різних уривків вражень до певного часу незатребуваних, може, розбавити плутанину цим безалкогольним коктейлем, який завжди більш багатообіцяючий за основну страву, не забуваючи, що в ілюзії є підступна звичка — заманити, а потім їх і кинути. Якось милуючись елегантністю яскравого життя, захоплювалася вечірнім флером освітлення, романтичністю історичного центру, а вранці побачила — ще один особнячок зник, а поруч знову щось копають, прагнучи ущільнити й без того перенаселений старовинний центр. Адже гроші спочатку створюються поглядом — подивився й подумки витер старий затишний будинок з його історією. Витер і звів свій рай, а ввечері його освітив чудовим підсвічуванням, нам на втіху. А що ви хотіли...
До того ж, як плутають карти вуличні сюжети — тільки-но подумаєш, що засікла несподівану неомаркетингову правду, як своєрідні стилізована тактика, навіть не маскуючись, покепкує з тебе: мабуть, вважала себе гострозорим оком, та де там. На ці думки наштовхнув один малопомітний епізод: стоячи на переході, чекаючи «зелене», спостерігала, як живе розкішний готель біля Михайлівської площі. Вірніше, його головний вхід. Вийшли два міцні вилощені молодці, здалося, що вони навіть скрипіли від чистоти білосніжних сорочок й відпрасованості чудового крою костюмів. Лише промайнуло — ось він респект, як драматургія дійства зробила зигзаг і напомаджені здоровані застигли біля розкритих дверей непоганої такої автівки, чекаючи, як стало зрозуміло, господарів. З готелю вийшла тиха, сіра, зовсім непомітна пара, проскочила до салону, а охоронці за ними, цими дорогими тілами своїх працедавців, і машина помчала. Так заплутають, що й не помітиш, і навіщось здогадуєшся — хто ж із них хто. Щоправда, незрозуміло — навіщо мені знати, але все-таки, все мотаю на вус. Господи, що таке сказала, слава богу, живу без вусів, а багатьом жінкам вони страшно псують життя, як і чоловікам, є від чого засмучуватися. Втім, це не лягає в текст — хай думають, що ми не здогадуємося, що їм теж потрібні ілюзії. І значно в більшому обсязі, ніж нам, до речі.
Один вічний вітрогон-теоретик навчав мене як за в’язкою ключів розпізнати господаря. «Чим ціннішою вона є — від квартир, гаражів, дач, тим легковажніший брелок. Навіщо ж нагнітати обстановку», — солідно узагальнив, у нього на все завжди свої висновки. «А у тебе який брелок», — відразу ж його сканую. «Ну, у мене, — забувши про свої щойно почуті уроки, вихвалявся він, — брелок антикварний, набагато дорожчий за мої ключі». «Ти вічна вивірена класика», — відважила йому дружній комплімент: фальшива бідність — під аскетизм, а сумнівне багатство — під розкіш. І ми, давні приятелі, посміялися самі над собою, пригадавши давній загальний журналістський жарт, що завжди викликає веселість у людей зі смаковими збігами: «Ви мене розумієте? Ви ж говорили, що у мене талант. Куди ж ви?».
Якщо особливо на касу й славу не ставиш і не полюєш в угіддях, де багато спільних знайомих, то випадково зіткнувшись з яким-небудь узагальненим нафтоналивним яблучком, здивуєшся мимоволі — як же вони всі схожі з Duty free, і захочеться скоріше до сховища, за письмовий стіл, де можна дозволити собі всілякі забаганки, відхилення, милі капризи, що дозволяють легко сполучати різні фрагменти, об’єднуючи латочки з почутого й того, що піддивився. Можна отримати результат, знаю з досвіду, а можна й не отримати — знаю з того самого джерела. Ну й що? Головне, щодня нащупувати те, чому б радісно сказала б — «так». У мене це вранішня філіжанка кави й засвічена свічка. Найцікавіше, що відразу відпадає необхідність шукати голку й стіг. Вони самі знаходяться, не закушуючи моєю енергією. І відразу спливають потрібні висновки — факт затребуваності не менш важливий за його реалізацію. Головне, впевнена, — щоб було кому відмовляти. Щоправда, це небезлімітна програма, але завжди в миті, яку треба аранжувати, витрачаючи колосальну працю. І раптом приходить простацька легкість, і у величезному й складному життєвому словнику ти знаходиш відповідь: якщо життя холодне — зігріюся думками і не буду спокушатися і заїдати осінь солодким, а оберу розумне й зручне меню, не нарощуючи вагу.
Та й хто сказав, що осінь остаточно оволоділа нами — ось із відкритої веранди того самого дорогого готелю, за входом якого я мимоволі спостерігала, прилетіли прямо у вікно квартири слова коханої і особливо ніжної пісні «...Только я знаю, когда тебе холодно».
Як же вчасно.
