«Склянка Часу» під скіфським соусом
Канівський літературно-мистецький журнал «Склянка Часу» продовжує тішити читаючу публіку завидною регулярністю випусків та новими ідеями. Ось і наразі світ побачили водночас аж два зошити: чорний та білий. Білий — звичне число «Склянки» (№17-18). А під чорною палітуркою із золотим тисненням — несподіваний до нього доважок під назвою «СКІФІЯ-21».
Два блоки, майже півсотні авторів, тексти українською, німецькою, російською, добротне поліграфічне виконання укупі з оригінальною ідеєю редактора та видавця Олександра Апалькова присмачити все це скіфським колоритом народило доволі таки їстівний «літературний бутерброд».
На відміну від попередніх «тематичних» чисел, які були присвячені пам’яті поважних класиків Пантелеймона Куліша, Бориса Чичибабіна, Льва Копелєва, нинішній «скіфський» випуск «Склянки» виглядає до певної міри розхристаним і навіть вразливим. Фривольні пригоди такого собі стовідсоткового вуйка Стефана Мандюка (чого варте прізвище!) із повісті пана Апалькова можуть навідліг шокувати цнотливих ревнителів національної гордості. Ще б пак, головний герой ставить собі за мету не зібрати в рекордний строк високий урожай пшениці, не побудувати нафтотермінал, не заснувати банк, не навчитися випускати дешеві й добротні авто, а ввійти в Книгу Гіннесса, погодившись на абсурдну пропозицію проїхати потягом через усю Україну й… переспати на кожній станції з незнайомою жінкою.
Можна сміятися, можна плакати, можна критикувати повість зокрема й увесь журнальний блок у цілому, але якщо покласти руку на серце й запитати: а чи не самоїдством займаємося ми в переважній своїй більшості останнім часом? Чи не ми самі винні у власних бідах та негараздах? Чи не пора вже облишити тицяти пальцем у «клятих» росіян (американців, поляків тощо) а, засукавши рукава, братися гуртом за толоку, щоб збудувати врешті-решт омріяну Всеукраїнську Світлицю, в якій би ніхто не смів гвалтувати наших жінок, класти ноги в чоботях на наш стіл, вихоплювати дрова з нашої печі, частуватися нашою їжею, смакувати нашими напоями і за те шпурляти нам межи очі жалюгідні зелені папірці?!
Явна провокативність образу, відвертий ляпас, що його відважує автор українській наївності, лінощам, бундючності та самоїдству, буде явно не до шмиги тим, хто розпізнає в головному герої повісті себе. Надто ж тим, хто, вслід за ним, уже нагострив лижі, аби чкурнути з цієї «безперспективної» країни світ за очі. Навряд чи вони збагнуть, що автор, попри неприхований сарказм, усе ж залишає їм шанс. Недарма поруч із вагоном, у якому мандрує українськими просторами Стефан, час від часу з’являється віртуальний і таємничий вершник, про якого відомо лише, що він — скіф та ще те, що скаче він додому. Автор повісті ніби під’юджує Стефана: ось вона, мить істини, зберися духом, припини бути «мандюком», відчини двері тамбура, зроби крок. Схибиш — скрутиш в’язи, так то й так, а поцілиш — опинишся на коні (місця вистачить для обох) і скіф допоможе тобі дістатися батьківського порога.
Та бракує сили Стефанові. Не вистачає мужності. Він легкодухо дозволяє потягу, а потім і літаку перенести себе в чужі краї. Не скіф він. І навіть не предок скіфів. Коріння підрубано, зв’язки втрачено, двері тамбура міцно замкнені, у серці кволість. Бліде лице головного героя за вагонною шибкою віддаляється від нас усе далі й далі…
Якби я був коректором, я б одіслав Олександру Апалькову примірник його часопису, рясно почерканий червоним фломастером. Якби я був редактором, я б забракував третину всіх опублікованих у здвоєному випуску текстів. Якби я був книготорговцем, я б узяв не більше 100 примірників цього претензійного часопису, і то — під реалізацію.
Але я всього лише читач. І головне завдання, яке ставить перед собою кожен часопис, — не залишити мене (тобто читача) байдужим — «Склянка Часу» виконала. Не важливо, що я відчув: втіху, обурення, лють, зневагу. Важливо, що блок із двох зошитів — чорного та білого — після прочитання я поставив собі на полицю. Туди, куди останнім часом я ставлю все менше й менше часописів.
